Розділ 34

Катя.

    Катя навіть уявити собі не могла, що невдовзі стане мамою. Вона поринула в материнство, забувши про все інше. Маленька Богданка додавала не лише турбот, але й дарувала незбагнену любов. Катя купалась в ніжних обіймах донечки, так, а не інакше вона називала дівчинку. Прийняла її не вагаючись. Між ними майже відразу утворився емоційний контакт. Катя мала потребу віддавати, адже в ній було достатньо не розтраченої любові. Вона відцуралась від чоловіків, досі залишаючись незайманою. Була чистою, як вода, забруднити яку один раз більше не очистиш. На пропозиції мами посидіти з Богданкою, щоб вона кудись сходила всяко відмовлялась. Тому згодом Елеонора Павлівна покинула спроби випровадити кудись доньку, дозволивши їй самій обирати власний шлях. Аби більше часу проводити з Богданкою, Катя прийняла рішення перевестись на заочне. І лише, коли дівчинці виповнилось три роки все ж наважилась віддати її в дитячий садок. Можливо, вона б завзято продовжила заперечувати, але Елеонора Павлівна з огляду на свій педагогічний досвід запевнила доньку в необхідності для Богданки соціуму. 

Роботу журналістки в одному з жіночих журналів Катя знайшла відразу, але й тут не обійшлось без допомоги Елеонори Павлівни, котра мала достатньо знайомих у даній сфері. Якби не Нестор, директор видавництва, що не втрачав можливості натякнути Каті про його бажання завести з нею роман, то можна було вважати цю роботу ідеальною. Ідеальною для Каті. Тепле місце за комп’ютером, дружний, творчий колектив, який без зайвого ентузіазму влаштовував кудись спільні вилазки. Зручний графік, що дозволяв приділяти час Богданці, а найголовніше Каті подобалось писати. Вона досліджувала задану тему, а потім ділилась цим результатом з читачами. Катя почувалась, наче риба у воді, бо тему колонки, яку вела була про стосунки дітей і батьків. Могло здатись, що в Каті немає інших мрій чи цілей, але насправді це було не так. Власна книжка в руках була її неспокоєм. Потайки від усіх вона писала. Писала про наболіле, про важливе, про життя своє та інших. До певного моменту вона не наважуватиметься на видавництво книги, проте будь-якій невпевненості та усім страхам приходить кінець. 

Питання про рідного батька для Богданки довгий час залишалось відкритим. До шкільного віку вона не зауважувала його відсутності, а потім почала ставити питання. Тоді Каті довелось розповісти легенду про чоловіка, яку вони з мамою вигадали відразу, як приїхали з Криму та вдочерили Богданку.

  2014 рік.

      Богданка сиділа непорушно, слухаючи уважно Неліну розповідь. Вона мимоволі розглядала жінку, відшукуючи з нею схожості. Проте, нічого не знайшла, навіть родимки чи форми губ й ті відрізнялись. 

- На кого я схожа? - поцікавилась, коли Неля замовчала.

- На свого батька. У вас з ним навіть погляд однаковий. - Неля сумно всміхнулась. Вона по сьогодні нічого не знала про Макара. Жодної звістки, жодного натяку про те, що він живий вона не отримувала. Спочатку надіялась на диво, уявляла, що він раптом з’явиться, і тоді вона розповість йому про їхню спільну донечку. Він врятує їх і вони в трьох заживуть щасливим життям. Втім, з кожним днем вогник надії згасав, залишаючи в душі порожнечу.

Богдана перевела погляд на Катю, яка весь час, що Неля ділилась спогадами стежила за реакцією доньки. В очах дівчинки жінка побачила легке дорікання, бо й тут була брехня. 

- Отже, мій батько зовсім не відважний герой-пожежник, що загинув, рятуючи комусь життя. 

- Богданко. - Катя потягнулась до доньки, але дівчина зупинила її.

- Мамо, все гаразд. - махнула рукою, проганяючи виправдання.

- Богданко, я розумію твої емоції. Я заслужила, аби ти мене зневажала. - втрутилась Неля.

- Я вас не зневажаю, бо не знаю. 

Слова дівчинки пройшлись гострим лезом по серцю, залишивши на ньому біль.

- Знаю вас лише, як давню мамину подругу, і бажаю, аби так залишалось й надалі.

Втомившись від розповіді Богдана підвелась зі свого місця. Відчувала злість, бо ненавиділа брехню. Вважала, що краще сказати правду, якою б гіркою вона не була, ніж обманювати усе життя і з цим спокійно жити. А чи спокійно? Виглядало на те, що Неля не переймалася її долею, віддала, переклавши відповідальність на інших людей. На щастя, дитинство у Богданки було щасливе, і цим вона завдячувала Каті та Елеонорі Павлівні. Вона ніколи не відчувала браку любові та уваги, бо все робилось лише для неї. 

Богдана сподівалась наприкінці розповіді почути з уст Нелі слова каяття, щось про те, як їй шкода, але жінка чомусь не поспішала просити вибачення. 

- Я піду. На мене чекає бабуся. - дівчина схопила рюкзак і поки Катя не почала вести з нею перемовини, на кшталт дати Нелі другий шанс або поговорити ще, швидко покинула квартиру.

Коли за Богданою зачинились двері, запала незручна павза. Ніхто з трьох подруг не знав, що казати, як правильно реагувати на те, що відбулося.  

- Їй потрібен час. - сказала нарешті Уляна, не витримавши напруги в своїй квартирі. - Богдана дівчинка розумна, все обдумає і повернеться. Не хвилюйся, Нелю.

- Я не сказала їй найважливішого. Вона думає, що не потрібна мені, але це не так.

Катя на цих словах напружилась, бо відчула ймовірну загрозу. Це вона була для Богданки мамою всі ці роки, вона не досипала ночей, вона хвилювалась за порізаний пальчик й іспит з математики. Це вона дарувала свою любов і турботу. А тепер, що ж? На увагу її донечки претендує хтось інший? Вона боялась, що в неї можуть відібрати Богданку, боялась дня, коли дівчинка дізнається правду про своє народження і після цього не захоче спілкуватись з нею. Страх, що Неля займе тепер її місце змушував ціпеніти.

- Що робитимемо сьогодні? Можемо поїхати в центр, погуляти. - запропонувала Уляна.

- Можливо, пізніше. Вибач, Улянко. У мене не закінчена стаття і до мами потрібно після обіду завітати.

- А ти, Нелю?

- І я, мабуть, не зможу. Хочу пройтись. Не ображайся лише. Добре?