Розділ 31

Уляна. 1997 рік.

- Ти знову збрехав. Як я можу тобі вірити, коли ти весь час мене обманюєш?

- Уляно, ну годі тобі. Я обіцяю цього тижня все вирішити. Заради всіх святих, кинь ти ці валізи. Ти нікуди не поїдеш. 

Лукас вирвав з рук Уляни валізу в яку вона вже встигла запхати речі. Від початку їхнього роману нічого не змінилось, Лука продовжував годувати дівчину обіцянками про розлучення, але так і ні на що не спромігся. 

- Лука, визнай, що тобі так добре. Обидві жінки тебе кохають, дбають про тебе. Миряться з твоїми зрадами. - зиркнула з неприхованим розчаруванням. - Я не хочу більше миритись зі своїм становищем - коханки. З мене годі!

Чоловік розумів, що втрачає Уляну, яку, хай би там, що - кохав. Розлучитись з дружиною, виявилось не так вже й просто, адже своїм рішенням він міг її ранити. Та не потрібно бути розумником, аби зрозуміти, що Лукас - звичайний любитель жінок, який не хотів позбавляти себе зручностей та додаткових любощів. Уляна не знаючи до цього чоловічого тепла піддалась спокусі наївно довірившись звичайному бабію. Можливо, він дійсно щось до неї відчував, але це щось було не надто справжнє, оманливе та, як виявилось - хитке. 

- Не намагайся мене зупинити. Цього разу я не зміню свого рішення.

-  Що ж, виходить, ти мене ніколи не кохала? - запитав, прищуливши очі. Чоловік з останніх сил намагався втримати дівчину, використовуючи не найкращі методи.

- Чудовий метод виправдати себе. Лукас, пропоную розійтись мирно, без зайвих образ. Мені й без того важко. Але так буде краще для усіх, і першу чергу для тебе самого.

Чоловікові подобалась її сила духу. Подобалось бачити на її обличчі радісну посмішку, яку викликали звичайні дрібниці. Уляна знала, чого хоче від життя та вибудувала чіткі кордони. Її не потрібно було задарювати коштовностями, аби отримати прихильність. Вона була безкорисливою натурою, здатною причаровувати внутрішньою красою. Йому самому ж не вистачало твердості у деяких рішеннях, як ось зараз.

- Як хочеш, але знай, я проти. - все, що спромігся сказати.

***

- Таки їдеш, Улянко. 

- Їду, мамо. Вступлю, як і хотіла до університету, поселюсь в гуртожиток, бо нормальне життя з татом навряд чи вийде.

- Уляно, не будь дурною. Залишся.

- Мамо, навіть не намагайся. Все вирішено.

- То хоча б до квартири повернись, бо Степан її проп’є, якщо досі не зробив цього. 

- Я подумаю. 

Повертатись назад було складно, адже їхала дівчина з торбою розчарувань. Буде соромно зізнатись подругам, а особливо пані Елі про свої італійські пригоди. Боялась, що вони можуть не зрозуміти чи засудити. За час дороги Уляна встигла виплакатись, бо кажуть, що коли поплакати стає легше і не помилились. Жалю до себе не відчувала, тому що не в її правилах було скиглити, від життя приймала все належним чином. Тим паче ніхто не змушував її лягати в ліжко до одруженого. Чи скаже вона, що про щось шкодує, нізащо, бо час, який провела був незабутній. Вона дізналась, що таке кохання, дарма що воно виявилось болючим, вона однаково відчувала себе коханою та потрібною. Кохала сама, і, мабуть, кохатиме ще довго. 

Україна зустріла Уляну дощовою та вітряною погодою. Парасолі в неї з собою не виявилось, тому довелось швидко шукати таксі. Як тільки-но вона вийшла з аеропорту на неї відразу налетіли водії, пропонуючи на будь-який смак і ширину її гаманця свою послугу. Вибирати не було ні бажань, ні сил, бо дощ і вітер робили все, аби загнати її всередину будь-якого салону. Перший - кращий водій виявився не лише лихачем, але й надміру балакучим. Усю дорогу чоловік жалівся на життя, випускаючи при цьому смачну лайку та їдкий нікотиновий дим цигарок “Camel”. Уляна, розплатившись з таксистом поквапилась до під’їзду, коли той самий водій розвернувся та біля будинку обляпав її з ніг до голови.

- Ось, я й вдома. - промовила Уляна, здійнявши очі на балкон.

Сподіватись на гостинну зустріч батька не мало жодного сенсу, але вона так замерзла та втомилась, що бажала одного, опинитись в своїй кімнаті й закутатись з головою в теплу ковдру. Уляна видихнула з полегшенням, коли перед нею відчинились двері ліфта, інакше б довелось тягнути валізу до самої квартири. Вона вирішила не дзвонити у дзвінок, а скористатись власними ключами, проте спроби виявились марними, тоді Уляна постукала, але їй ніхто не відчинив, тому нічого не залишалось, як піти до Каті. 

- Улянко, невже, це ти?! Очам своїм не вірю. - Катя застрибала на радощах. Останнім часом вона почувалась геть самотньою, ще й хвилювання за Нелю неабияк тривожили.

- Задушиш. - зазвучав за спиною добрий жіночий голос.

- Елеоноро Павлівно, добрий день.

- Добрий день, Улянко. Повернулась?

Дівчина кивнула головою, але в очах промайнув вогник смутку.

- Приймете? - прозвучало з якимось опасанням. 

- Та звісно, що так. Проходь, Улянко. Питаєш таке.

Опинившись за одним столом з найкращою подругою й улюбленою вчителькою Уляна відчула себе по-справжньому вдома. І все б нічого, але питання про тата неабияк хвилювало.

- Елеоноро Павлівно, Катю, де тато?

Мама з донькою переглянулись, обидві були збентежені, адже ніхто не хотів бути носієм поганих новин, ще й таких. 

- Він в лікарні. Тільки ти не хвилюйся, лікарі запевняють, що криз минувся і йому вже легше.

- Що трапилось? Говоріть все, як є. 

- Серце. Сама розумієш. - жінка винувато опустила очі, адже обіцяла глядіти чоловіка, та хіба тут щось поробиш, коли його з головою затягнуло у вир алкоголю. - Є ще дещо. 

Уляна натягнулась, мов струна в очікуванні чергової порції неприємних новин.

- Степан програв вашу квартиру. На фоні цього у нього й стався серцевий напад. Ми не знали, як тобі сказати, а тут бачиш, як вийшло.

Цього дня Уляна дізналась всі деталі батькового життя. Після її від’їзду чоловік остаточно запив. Невідомо коли й, що саме підштовхнуло його сісти за гральні автомати, але з цього моменту все почалось. Степан не один раз приходив до Елі, аби та позичила йому гроші. Згодом подейкували, що бачили його за гральним столом одного підпільного казино, в компанії сумнівного типа якому й програв квартиру. Також Уляна дізналась, що Ольга після того, як батько все програв покинула його, бо навіщо він їй голий та босий.