Розділ 23

Уляна.

- Я одружений. 

- Що? - Уляна від зізнання ледь не втратила дар мови.

- Знаю, я мав тобі одразу зізнатись.

- То, чому не зробив цього? А, ну звісно, боявся, що тоді відмовлю?!

- Не треба так. Уляно, в мене справді до тебе з’явились почуття.

Уляна була сердита, а ще невимовно розчарована. Лукас був перший кого вона впустила в своє серце, кому відкрилась, і зрештою, з ким втратила цноту. Вона збиралась піти, але Лука зупинив її.

- Будь ласка, не йди. Не йди, ось так. - занурився у шовкове волосся, запах якого заповзав у саме нутро. Він розумів, що накоїв, йшов свідомо на цей крок.

- Якщо я залишусь, то, що буде далі? - поглянула з осудом.

- Мені добре з тобою. Та я забув, коли востаннє почувався таким щасливим.

- Тільки не потрібно “заливати”. Ти використав мене. Ти збрехав заради власного задоволення. Ти хоч розумієш, ким виставив мене? А твоя дружина. Як же це огидно.

- Я покидьок. Знаю. Можеш мене ненавидіти. - гримнув по керму, розлютившись.  - Що зроблено, те зроблено. Я однаково ні про що не шкодую. І відмовлятись від тебе також не стану. 

Уляна ще якусь мить сиділа мовчки, не знаючи, як їй вчинити. Залишитись означало, погодитись з брехнею та зрадою. Піти? Не хотілось, аби все закінчилось так і не розпочавшись. Побачивши її вагання, Лука спробував переконати залишитись, але Уляна різко зупинила його. Вона відчинила двері та пішла геть. Лука не бачив сліз, що рікою котились по Уляниних щоках, він не хотів зробити їй боляче, так само як не міг дозволити піти від нього.

Уляна вбігла до квартири звідки їй на зустріч відразу вийшла матір. Побачивши рідну людину дівчина пригорнулась до жінки, як і будь-кому  в цю мить їй хотілось підтримки та розуміння.

- Улянко, донечко, що трапилось? Ти була з Лукасом, що він зробив? Покидьок, обіцяв же поводитися чемно.

- Він і поводився. - обличчя дівчини вкрилось рум’янцем, бо очевидно, що жінка здогадалась, що відбулось між ними цієї ночі.

- То, що тоді?

- Він зізнався, що одружений. - ненависні сльози знову виступили на очі. - І, коли? Після того, як звабив мене.

Жінка якось дивно поглянула на дівчину, ніби не здивована новиною.

- Уляно, послухай. - Інна витерла сльози з обличчя доньки та взяла її за руку. - Ти до нього щось відчуваєш?

Уляні навіть думати не потрібно було, аби відповісти напевне.

- Я закохалась. До кінчиків пальців. До щему в грудях. 

Інна усміхнулась доньці, бо добре розуміла її почуття. Після Степана вже й не сподівалась знову когось покохати, але Вітторіо зробив неможливе. Жінка видихнула, коли почула правду про почуття Уляни до Лукаса. Значить, все йшло за планом.

- Улянко, тобі може не сподобатись те, що я зараз скажу, але усе-таки обіцяй вислухати мене.

Дівчина припинила плакати та поглянула на матір. Вона відчувала, що та від неї щось приховує, якби вона хотіла помилитись у своїх здогадах.

- В теперішній час дружина не є проблемою. - Уляна хотіла було відразу заперечити мамі, але Інна продовжила говорити, підвісивши тон. - За щастя своє потрібно боротися. Чому ти повинна від нього відмовлятись? Лише тому, що він формально належить іншій?!

- Мамо, що ти таке говориш? - Уляна зіскочила з місця, не віривши, що чує таке з вуст власної матері. - Він обманув мене. Він обманює дружину. Де гарантія, що він так само колись не вчинить зі мною?

- Все залежатиме від тебе. Якщо в шлюбі є прогалина, то рано чи пізно там утвориться провалля котре вже нічим не заповнити. Повір, я знаю про що кажу.

Уляна відчула різкий головний біль, і, як до грудей підступила нудота. Вона не впізнавала рідної матері, здавалось, що перед нею стоїть зовсім інша жінка. Чужа їй.

- Лукас, чудова партія. Не бідний, розумний, з почуттям гумору, і закоханий в тебе. Це прекрасна нагода залишитись в Італії.

- Он воно що. - Уляна від здивування аж рота розкрила. - То ти все це спланувала. Звела мене з Лукасом, аби я не захотіла повертатись. Жах. Тебе навіть не зупинила наявність в нього дружини.

- Мені нічого додати. Ти завжди була кмітливою. Сама про все здогадалась. Але перш ніж на мене ображатись, або ще гірше - ненавидіти, подумай про своє майбутнє. - жінка з гордовитою поставою підвелась та пройшла плавною ходою до вікна. Вона була схожою на паву, поводилась спокійно, без зайвої метушні. - Не будь, Улянко, такою категоричною. Не поспішай збирати речі, краще подумай над моїми словами. В них є сенс.

Інна залишила доньку на самоті. Все, що від неї залежало вона зробила. Побоювання щодо рішення Уляни були, але що зроблено, те зроблено. Уляна зачинилась в своїй кімнаті. В цю мить їй невимовно бракувало підтримки подруг, а ще розумних порад і дружнього плеча Елеонори Павлівни. Відстань між ними була далекою, і це ще більше засмучувало. Уляна вперше за увесь час відчула бажання повернутись до рідного дому, вона відчинила шафу і витягла звідти свою валізу. Попереду у неї була ціла ніч, аби прийняти для себе остаточне рішення.

Попри материнські сльози та красномовні вмовляння - передумати, Уляна вийшла з таксі. Правильно вона чинить чи ні ще не знала, втім залишатись тут й надалі не мала жодного наміру. Вона відчувала себе жертвою обману, дарма, що мама стверджувала, що все це робилось тільки для її блага. Сухо, без зайвих емоцій вона попрощалась з матір’ю, а потім з валізою речей попленталась до входу аеропорту. До потрібного рейсу залишалось дві години, які дівчина планувала провести за книгою і кавою на прощання. Вона знайшла відносно віддалене місце біля вікна та зайняла його. Не виходило зосередитись на сюжеті книги, думки й увага весь час кудись втікали, ще й кава і та зовсім не смакувала. Вона весь час поверталась до думок про Лукаса та маму. Вони обоє її обманювали, лицемірно, кожен у власних цілях. Уляна вчергове спробувала відігнати від себе спогади, які лише засмучували та розбивались об реальність, наче морські хвилі об камінь. Вона відпила кави та спробувала знову повернутись до читання, коли несподівано помітила чиюсь чорну тінь, що нависла над нею і книгою. Уляна підвела голову і неабияк здивувалась, бо перед нею стояв Лукас.