Розділ 13

Неля. 1996 рік.

     Доки Катя з Владом віддавались романтиці, Неля з Макаром розмовляли. Хлопець виявився надзвичайно розумним. Неля вловлювала кожне його слово, прислухалась до його спокійного тембру, який хвилював зсередини. Макар трішки прочинив завісу свого життя. І чим більше Неля дізнавалась про нього, тим більше проймалася симпатією. Хлопець виріс в багатодітній сім’ї. В його історії не було крайнощів, що були до прикладу в інших хлопців з угруповання, ніщо особливо його не змушувало йти на поталу до Святого. Грошей на життя відносно вистачало. Тут було інше. Вплив друга під який потрапив зіграв з ним злий жарт. Коли зрозумів куди потрапив було запізно. Ніхто зі схожих угруповань не міг піти за власним бажанням. В цю багнюку тебе затягувало швидко та міцно. Оговтавшись, ти усвідомлюєш, що вороття назад немає, дорога лише одна і про неї Макар волів не думати.  

Надворі світало. Неля спіймала себе на думці, що не хоче, аби ця ніч минала, адже невідомо, коли вони з Макаром зможуть наступного разу знову без перешкод поговорити. Навряд чи їм дозволить Святослав. Неля мимоволі позіхнула.

- Втомив тебе своїми розмовами?

- Ані скільки. 

Вони усміхнулись одне одному, не відчуваючи якої-небудь напруги. Макарові захотілось поцілувати Нелю у веснянки, котрі розсипались на її красивому личку. Вважав її напрочуд красивою, особливою не лише через зовнішність, але й характер і особисті погляди. Знав, що не можна переступати межу з донькою Святого, бо тоді покарання гарантоване. Але хіба, можливо, зупинитись, коли вона знаходиться від нього так близько. Коли відчутно її запах, коли чути тихий голос, коли ти тонеш у погляді її великих очей. Макар торкнувся великим пальцем дівочих веснянок, а потім малинових вуст. Почуття кохання, що давно його переслідувало було сильнішим за страх і навіть за жаху до життя. Неля прикрила повіки, неспокій хвиль огорнув її серце й відніс кудись над землею. Свій перший поцілунок вона ніколи не забуде, берегтиме його в пам’яті, як щось особливе, крихке, здатне розбитись. Неля пригорнулась до Макара всім тілом, відчуваючи себе щасливою, все інше немало значення. Хотілось набутись разом і нікуди не поспішати. На щастя у них залишалось в запасі ще кілька дорогоцінних годин. 

Уляна.

     Уляна сиділа на кухні в очікуванні батька. Вона вже допивала своє третє горня чаю, коли він нарешті прийшов. Не сам, а з тією самою жінкою, котру застала вночі поруч. Чоловік явно не очікував так рано побачити доньку. Він відсторонився від жінки, але потім передумав і знову притягнув до себе.

- Знайомтесь. Це Уляна - моя донька. А, це Ольга. Ми вирішили жити разом. 

Уляна не приховала свого розчарування, бо з обличчя було зрозуміло, що жінка також не проти перехилити чарку.

- Он, як. А ти нічого не забув? 

- Якщо ти про свою мамку, то за неї можеш бути спокійна. 

- Поки вона там прогинає спину, ти тут… 

- Знаю я, що вона там прогинає. - хмикнув, зиркнувши на Ольгу. - Розплющ очі, Уляно. Вона нас покинула. Як думаєш, через що, я почав пити?

- Звісно. Чудове прикриття.

- Я вирішив жити далі. Тут. В цій квартирі. 

- Це й моя квартира також.

- Тебе ніхто не проганяє.

Уляна підвелась, гнівно зиркнувши на новоутворену пару. 

- Зрозуміло, ти вирішив пришвидшити мій від’їзд. Що ж, нехай щастить.

Дівчина вибігла з квартири та вирушила світ за очі. Уляна довго бродила сквером аж доки не замерзла. Все думала, як трапилось так, що її колись щаслива сім’я розпалась в одну мить. Їй, як і будь-якій дитині хотілось бачити біля себе щасливих батьків. Щоб мама була поруч, не де-небудь, а тут в Україні. Щоб тато нарешті припинив пити й знайшов в собі мужність стати відповідальним за свою сім’ю. Незчулась, як ноги привели до будинку Елеонори Павлівни. Захотілось про все розповісти жінці та зігрітись її фірмовим гарячим чаєм.

Катя.

     Катя почула, як зачинились вхідні двері, мабуть, Неля пішла додому. Якось некрасиво вийшло, вона, як господиня повинна була провести своїх гостей. Втім, жодних сил не виявилось. Вона зібрала з підлоги уламки від дзеркальця та викинула їх до смітника, не відразу помітивши, що поранилась. Гірко всміхнулась, краплі крові скапували на сукню, залишаючи на світлій тканині червоні краплі. Дивно, але поріз зовсім не болів, чого не скажеш про душу, рана якої кровила значно рясніше, ніж рана на руці. Вона збиралась до повернення матері навести в помешканні порядок, але не встигла.

- Катрусю! З Новим роком! - прокричала жінка з порогу, не здогадуючись ще, що трапилось.

Катя витерла сльози, що встигли скотитись по щоках і відбитись на обличчі. 

- Що трапилось? - пані Еля схопилась за серце, хоча завжди вміла триматись стійко й ні перед ким не виказувати своїх емоцій.

 Катя не змогла промовити жодного слова, бо сльози знову почали душити. 

- Моя дівчинко. Ну, чого ти. Щоб там не трапилось, я тебе завжди підтримаю. Це все через Влада, так? Відчувало моє материнське серце, що не слід залишати вас наодинці.  

- Нічого не було. Я відмовила йому. - зайшлась риданнями. 

Елеонора Павлівна видихнула з полегшенням, здогадавшись, що було далі. Вчительська професія навчила розрізняти добро від зла. Деяких учнів вона бачила наскрізь і знала наперед, яких сюрпризів можна чекати від того чи іншого. 

- Він розсердився і забрався геть зі словами… - на останніх словах дівчина розплакалась ще дужче.

Жінка пригорнула до себе доньку, розуміючи, що вона зараз відчуває. Катя не встигла договорити, бо хтось завадив, постукавши в двері. Елеонора Павлівна вимушена була піти відчинити.

- Проходь, Улянко. - з коридору зачувся мамин голос.

Катя швидко витерла сльози, не готова поки розповідати подругам про те, що трапилось. Здивувалась, коли побачила заплакану Уляну. Вона була засмучена і потребувала, аби її вислухали та підтримали. Елеонора Павлівна посадила дівчат за стіл та поквапилась заварювати чай. Сподівалась, що цей рік буде щасливим для трьох подруг, але долі забажалось вчинити їм випробування. Проте, знаючи характери та можливості нестримних стихій жінка була впевнена, що вони вистоять.