Розділ 9

Катя. 1995 рік.

       Слухай, Нелю, цей твій Макар тепер так і ходитиме за тобою? - поцікавилась Катя по дорозі до школи.

- По-перше, він не мій. А по-друге. - Неля озирнулась назад, аби зиркнути на хлопця, що плівся за нею час від часу поглядаючи по боках чи бува, немає якоїсь небезпеки. - Так, ходитиме, бо виконує наказ батька.

- А він нічого такий. - помітила Уляна.

- Ну то забирай. 

- Скажеш теж. Якби я не їхала до Італії, то можна було б подумати, а так доведеться розлучатись, щось обіцяти, а я цього не люблю. Катрусю, як там твій Влад, з’являвся? - перевела розмову Уляна.

- Так. 

- То, чому така засмучена? 

- Я вже й сама не знаю. Ніби все добре, ми знову ходили на побачення, але він якийсь надто настирливий. Боюсь, що скоро стану йому не цікавою. 

- Його можна зрозуміти. В нього вік активної фази. Одних сюсі-пусі йому не достатньо.

Катя й сама це розуміла, але переступати дозволену межу поки була не готова. Хотіла закінчити школу, бо ще не дай Боже завагітніє. 

***

        Влад після тренування знову збирався до Каті. Доки переодягався, чепурився, хлопці допитувались про їхні з Катею стосунки.

- Що там твоя Катька, дала вже, чи досі тримає на сухому пайку?

- Гиги, смішно. Дасть, куди вона дінеться. Перед чарами нашого Влада ще жодна дівка не встояла.

- Мені ось цікаво, чи вартує це таких зусиль? Для тебе ж затягнути в ліжко любу не є проблемою.

- Ти не розумієш. Це не те. Не цікаво. Хочеться труднощів. Це, як з цукеркою. Хочеш, мрієш, уявляєш, яка вона на смак.

- Угу, а коли розгортаєш, з’їдаєш, розумієш, що не така вона вже й смачна, не така й унікальна.

- Може бути й таке. Але тут, важливий сам процес. Хочу заглянути під цю обгортку, розгортати її по волі, з насолодою. 

На цьому хлопець припинив розмову та вирушив на зустріч з Катею. Дівчина сиділа на лавці та теребила свою спідницю. Останнім часом всі її думки були лише про Влада, що значно відбилось на якості навчання. Вона стала розсіяна, неуважна. Елеонора Павлівна хоча й розуміла все, проте все одно починала сердитись на доньку. Не вистачало через свою закоханість провалити майбутні іспити. 

Осінь продовжувала своє існування. В парку в цю пору було особливо гарно. Дерева скидали листя, немов броню. Оголювались. Звільнялись. Попри рясні дощі Катя любила дану пору. Вона заворушила ногами по опалому листю, насолоджуючись його шарудінням. Забачивши Влада серце затрепетало в грудях. Нічого не могла вдіяти з емоціями, які щоразу виходили на поверхню. 

- Привіт, сонце. 

Від цього звернення в неї всередині все переверталось. Їхні вуста злились у ніжному поцілунку. Катя більше не боялась поцілунків і охоче підставляла для цього свої губи. Влад огорнув дівча, не одній він розбив серце, не одну змусив зневіритись у коханні. Катя теж була з дівчат, які вірили у чисту, світлу любов. Не хотілось ставати тим тригером, здатним викликати в майбутньому неконтрольовані реакції, але ще більше не хотілось відмовлятись від ласого шматочка.

- Ходімо до мене. Моїх нікого немає.

Катя заглянула Владові у вічі, помітивши в них шал. Пручатись ставало дедалі важче. Не знала скільки ще зможе тримати його на рівні витягнутої руки. Він дорослий з дорослими потребами з якими вона особиста була поки на “Ви”. 

- Не тисни на мене.

- Я не тисну. Я терпляче чекаю. - він лагідно торкнувся губами чола дівчини. - Це що? Сніг? - запитав, піднявши голову до верху. 

Маленькі сніжинки, танцюючи опускались на землю. 

- Ще тільки листопад, а вже сніг. - зауважила Катя, підставляючи долоню. Дрібні сніжинки лягали на руку та відразу на ній танули.

- Так, зима завжди багатша на місяці, тобто триває довше, ніж до прикладу літо чи осінь.

- Справді. А я ніколи про це не задумувалась. 

- Скоро Новий рік. Я хочу, аби ми його зустріли разом. - Влад глянув мимохіть на дівочі вуста.

- Я не проти. Думаю, мама відпустить мене. Єдине.

- Що?

- Неля та Уляна. У них також були якісь плани щодо святкування Нового року.

- Без проблем. Відсвяткуємо всі разом, у мене є двійка хороших друзів, думаю твоїм подругам вони сподобаються. Буде весело. - Влад аж засвітився в передчутті вечірки. Хоча до Нового року залишалось понад місяць він вже уявляв цей день, чи то радше ніч. 

Неля. 1995 рік.

      Неля, помітивши крізь вікно сніг, вийшла на балкон. Ненавиділа зиму через сильні затяжні морози. Вона, як той бурий ведмідь бажала б впасти в зимову сплячку і прокинутись тільки навесні. Заздрила людям, котрі жили десь біля моря. У неї навіть висіла на стіні карта бажань, де однією з мрій було життя в теплій країні. Вірила, що якщо мрії озвучити чи намалювати, то вони неодмінно збудуться.   

- Нелю, простудишся. Не стій роздягнена. 

- Я вже йду до хати. - дівчина струснула сніг зі свого рудого волосся. Справді було холодно. - Зима цьогоріч, вирішила швидше розпочатись. Хитра. Ні, щоб літо затрималось. 

- Нелю, чого ти буркаєш? Наче, ти здатна повпливати на таке явище, як погода. - промовила мама, наливаючи доньці гарячого чаю. - На, попий, ще не вистачало застудитись.

Неля сіла за стіл та відсьорбала напій. До чаю жінка подала свіжоспечене морквяне печиво, яке нещодавно спекла.

- Зовсім забула, Елеонора Павлівна задала написати твір-опис свого улюбленого місця відпочинку.

- Поїж. Напишеш ти ще той твір. - жінка заховала обличчя в горняті чаю. Щоразу при згадці цього імені нервувала, відчувала не найкращі емоції.

Неля вже звикла до схожої реакції мами. Якась особиста неприязнь була в неї. Неля не знала через що саме, і, що стало причиною цієї нелюбові. Мало, що було поміж них за молоду. Інша справа батько. Він реагував на жінку без агресії. 

- Мам, як ви познайомились з татом? - запитала Неля. Це, мабуть, погода налаштовувала на подібну бесіду.