Розділ 5

— Я, між іншим, тобі подарунок приніс, — воно кладе виделку, закінчивши з моїм неповторним частуванням, і риється в нагрудній кишені свого незрозумілого вбрання, швидше схожого на якесь поношене ганчір'я. — Ось, — простягає до мене ру… лапу, стиснуту в кулак.

— Оригінально, — хмикаю. — І що там? Повітря з твого світу? Чи уявна обручка від уявного обраного? Чи…

— Дай руку, — перебиває воно мене.

Ну гаразд. Цікавість бере гору. Одним місцем відчуваю, що нічим хорошим це не закінчиться, але простягаю йому руку, нагадуючи собі, що це всього лише сон. Воно підхоплює мою долоню, кладе в неї свою стиснуту в кулак кінцівку, повільно розтискає, водночас мою згинаючи в кулак. Наче там щось таке, що втекти може.

А за мить я відчуваю, як щось б'ється в моїй руці, наче там якась комаха. Так і знала, що капость утне! Скрикую й смикаю рукою, намагаючись розтиснути пальці й позбутися бридкого відчуття. Але ця скотиняка міцно тримає мою руку, не вирватися ніяк.

— Відпусти, нечиста сило! — кричу. Смикаю сильніше…

В результаті ми обоє опиняємося на підлозі. Воно лежить зверху, тримає мою руку й так і не відпускає мене, а я налякано витріщаюся на нього в усі очі. Господи, яке ж воно потворне й нестерпне. Ще й так близько, струсити з себе хочеться. Або схопити перше ліпше, що під руку потрапить, і уколошкати як того таргана.

— Ти навіжена, Мілося! — сичить розлючено. — Не смій розтискати руку, поки бажання не загадаєш. Я, щоб роздобути цей вогник бажання для тебе, у жерло вулкана поліз, а ти його змарнувати вирішила?

— Я то думаю, чого тебе так покорчило? А це, виявляється, після вулкана, — язвлю у відповідь.

— Не смішно, — морщить воно ніс, демонструючи все своє невдоволення.

— А я й не сміюся. Я майже співчуваю. Злізь із мене, — борсаюсь, та марно. Де в нього такого дрібного стільки сил взялося?

— Бажання загадуй, — наказовим тоном.

— Щас. Згинь!

— Мілося! — гарчить розлючено.

— Загадую: згинь, потворо! — випалюю зі злістю у відповідь.

Вираз його обличчя враз змінюється. Спадає маска пихатого й до жаху самовпевненого зарозумільця. Натомість з'являється образа, смуток, розчарування і навіть біль. Аж шкода його чомусь стає. Воно підводиться, поправляє одяг, на мене більше не дивиться. 

— Можеш відпускати, якщо загадала, — тихо каже. Здається, навіть якось приречено.

А я не можу. Ні, фізично я можу розтиснути пальці — щось інше заважає. Не знаю, що за чортівня зі мною відбувається, але його розчарований вигляд… відгукується поколюванням у грудях. Не можу я зі спокійним сумлінням завдавати іншим болю, навіть якщо це чортик із мого сну. Якщо подумати, він доволі милий, хоч і характер нестерпний.

Воно, чи хай вже буде він, повернувшись до мене спиною, сідає за стіл. Встаю з підлоги, тримаючи руку міцно стиснутою в кулак. Що ж загадати? Чого б такого побажати? Але ж це сон… І сон про дивного ельфа, який на ельфа зовсім не схожий. Який стверджує, що я "його єдина", і що він насправді красень, а я просто не бачу його справжнього.

Ну що ж, потішу самолюбство уявного чортика. Тому кажу, підійшовши до нього:

— Хочу, щоб ти став справжнім, — і розтискаю пальці. З моєї долоні злітає вогник і розчиняється в повітрі.

Чортик-ельф різко скидає голову й дивиться на мене дивним, пронизливим поглядом. А ще, здається, смутку там побільшало. Що знову не так? Чи це він з переляку, бо таким і є насправді? Або ще страшніший?

— Мілося-Мілося, — хитає воно головою, зітхає. — І за що мені дісталася ти? От що тепер робити?

— А що? — скидаю красномовно брову. — Не чекав? От і облом тобі, бо ти як був страшним сном, так і залишився. Красень, блін.

Відвертаюсь і підходжу до вікна, відсовую штори й розглядаю білі кучугури. Шкода, що мрії не збуваються.

— Хочу зустріти свою долю. Ось чого я насправді хочу, — тихо кажу в нікуди, зітхаючи.

Відчуваю дотик до свого плеча. І теплий подих на своїй щоці. Знову причепився. Коли ж він уже зникне? Скільки можна снитися?

— Ти вже зустріла, Мілося, — звучить сумним голосом поруч. — Тільки, як ти кажеш, облом. Бо ти побажала, щоб я згинув. Таким було твоє перше бажання, і саме воно і збудеться. А я так сподівався, що ти загадаєш мене. По-справжньому, а не папірці їсти, — хмикає з тихим смішком.

Звідки він знає?! Хоча як інакше, якщо він витвір моєї уяви. Певна річ, що він буцімто все про мене знає.

— Ти так чи інакше зник би. Ти всього лише сон, і далеко не найприємніший.

— Ні, не зовсім. Просто ти пручаєшся. Не хочеш вірити. Знову…

— Тобто — знову? — розвертаюся до нього обличчям. Рука істоти зіслизає з мого плеча. Зустрічаюся з сумним поглядом блискучих очей.

— Минулого року я вже приходив, але ти, звісно ж, забула. І цього разу забудеш, а мені доведеться чекати ще рік. Ну або… — він замовкає, не закінчивши думку.

Ясна річ, що забула. Це ж всього лише сон.

— … Або, перш ніж зникнути, — продовжує він, — я дещо залишу на згадку, — потворний ельф бере мою руку у свою кінцівку, веде по ній вище зап'ястя, підносить до обличчя й торкається губами, дивлячись мені пильно в очі. — Залишу тобі підказку. Вперта Мі-лоана. Поклич, якщо згадаєш. До зустрічі, моя обрана, — з сумною усмішкою каже.

Він відпускає мою руку, відступає й розчиняється в повітрі, наче й не було його ніколи. Але на мить картинка тремтить і я бачу перед собою зовсім інше створіння, дивовижно гарне, з казково правильними рисами обличчя, хитрим поглядом розкосих очей, чорним густим волоссям і, хай йому грець, справді шикарними м'язами, значно кращими, ніж у Ромчика. Та Ромчик в порівнянні з ним і справді як бліда міль!

Нічого собі сон…

Хіба таке забудеш?

Але видіння надто швидко зникає, розчиняється, зникають всі відчуття реальності того, що я бачила. Я розплющую очі й розумію, що я у своєму ліжку, на грудях лежить планшет. Я справді заснула й все це мені наснилося? Зітхаю розчаровано. Все здавалося таким реальним там, уві сні. А тепер картинка з кожною секундою стає дедалі розмитішою, наче хтось гумкою стирає спогади. Тільки уривками згадую відчуття роздратування, а ще, що попри роздратування, мені було весело.