Розділ 4

— Який годинник? — запитую, насторожившись.

— Як який? — відривається воно від тарілки. — Той, з допомогою якого ми потрапимо в мій світ, — істота окидає поглядом кімнату, помічає прабабчин подарунок, на пиці з'являється вираз "бінго!", і додає: — Так ось же він!

— Слухай… — фільтрую думки, ретельно підбираючи слова, — Ні в який світ я не збираюся, тим паче з тобою. Тебе взагалі не існує. А те, що ти мені снишся, не дає тобі права псувати мені свято!

Воно пирхає, а я відвертаюсь, сідаю на ліжко й хапаю свій планшет, знімаю блокування… Він так і відкритий на фотці Ромчика. Гортаю світлини, переглядаю сторіз. О, нормально він так відпочиває. Десь у клубі великою компанією, там і друзі його, і дівчата…

Я б теж могла піти в клуб, але такі свята більше люблю проводити з сім'єю, а моя сім'я — тут. І хоч там їм всім весело, не позасинали, як я, та дурні сни дивляться, а розважаються, як належить молоді, краще все ж вдома.

Ех…

— Ну чого ти зітхаєш? — співчутливо видає неподобство, яке сидить за моїм столом і, хоч і через силу, але пхає в себе асорті з усіх святкових страв. — Невже оте нещастя справді тобі так сильно подобається? — знову зітхаю замість відповіді. Це хто тут нещастя? Ромчик — красень. — Мілося, — ласкаво так, якщо не дивитися на нього, то навіть голос досить приємний, — не журися ти так. Поглянь краще на мене. Ну куди йому тягатися?

Господи, воно це серйозно? І з таким почуттям говорить, наче переді мною справді сидить красень, а я на якогось страшка слину пускаю.

— Дякувати Богу, йому до тебе далеко, — бурчу собі під ніс. — І дякувати Богу, це всього лише сон, а я зовсім скоро прокинусь.

— Знову ти поверхнево дивишся, — пирхає істота, — а треба в корінь. Ось до мене потрапимо, і сама зрозумієш, який тобі скарб дістався, і що це ніякий не сон. Залишилося всього лише, — кидає погляд на прабабусин годинник, — дві години.

— Годинник стоїть, кмітливий ти, — відповідаю байдуже, продовжуючи зависати на сторінці Ромчика. — Якби ти був справжнім, ти б це зрозумів.

— Як стоїть? — воно підскакує з місця, ледь не перевернувши стілець, і розглядає годинник, мало не вткнувшись в нього носом. — Бути такого не може.

— Так, звісно. Ти ж несправжній, тому для тебе й не може, — відповідаю, думаючи тим часом, наскільки такі сни підпадають під категорію ненормальних і чи не варто про всяк випадок звернутися до психолога.

— Мілося, це дуже погано. Як же ми повернемося додому? — і зиркає на мене своїми очима-блискітками.

— Я й так прокинуся вдома, а ти — зникнеш. Все просто, — знизую плечима. А воно так дивно на мене дивиться, наче це я тут нісенітниці верзу й зовсім з глузду з'їхала.

— Не дочекаєшся, — відрізає й продовжує жерти, а там ще багато. — Я щось вигадаю. Ось підкріплюся…

Кілька хвилин тиші, якби не плямкання — взагалі б про нього забула. Сон такий затяжний, що я вже втомилася.

— Мілось, прибери ти вже його, а то я ображуся, — подає воно голос. — Поруч твій обраний сидить, а ти інших хлопців розглядаєш.

— Жери й мовчи. Обраний, — хмикаю, хитаю головою й мимоволі посміхаюся. 

Кому скажи — не повірять, що таке наснилося. А воно завмирає й зиркає на мене насуплено. Слово все ж приємне, але й підступ у тоні не дає розслабитися.

— Ти грубіянка, — робить висновок і, треба ж, таки продовжує їсти.

— Може, добавки? — шкірюся.

— Ні, Мілося, дякую. Добре, що друге обов'язкове частування буде за кілька місяців, і до того часу ти навчишся нормально готувати. Накажу нянькам, щоб зайнялися цим питанням. А загалом, з таким пригощанням… якби я мав вибір, я б тебе навіть до свого пса не підпустив годувати його.

— От і чудово, бо я б себе до пса такого страховиська, а тим паче до нього самого теж не підпустила б, — кажу, пропустивши половину його слів повз вуха.

— Грубіянка, — обурюється. — Я — красень, — глипає на мене оченятами з три карати кожен. — А те, що ти неотесана дикунка з примітивного світу, не додає тобі привабливості. Але нічого, твоїм вихованням займуться. Це ж сороміття яке, щоб принцу дісталася така невихована в пару! У всіх братів наречені, як наречені: скромні, слухняні, чемні, мовчазні, погляд опускають при сторонніх, а так то взагалі тільки на братів дивляться. Ну, тобто кожна на свого обраного. А ти… мало того, що якогось там чучика розглядаєш просто в моїй присутності, ще й поводишся так, наче перед тобою холоп, а не молодший принц, син короля і королеви Ельфійців, престолонаступник…

Його теревені знову пролітають повз вуха, але за останні слова я чомусь чіпляюсь.

— Ти молодший?

— Так, — задоволено шкіриться.

— То як ти можеш бути престолонаступником?

Воно кліпає невтямки, наче я дурницю якусь бовкнула.

— Жа-ах, — хитає головою. — Вчити й вчити.

— Та йди ти, — штовхаю його ногою. Якраз зручно дотягнутися.

— Грубіянка.

— А ти взагалі глюк.

— Що?

— Не напружуйся, розумнику. Жуй. В тебе там ще стільки смачненького.

Воно кривиться, зітхає, але на деякий час дає мені спокій. Їсть, старанно пережовуючи. Тихенько плямкає.

Недовго, на жаль. Тягнеться до прабабчиного годинника.

— Лапи прибери, — ляскаю його по ратицях.

Очі по п'ять копійок, вираз цілковитого обурення, пихтить, перш ніж видати:

— Грубіянка!

— Я це вже чула.

— Не даєш мені перевірити, тоді сама лагодь. Годинник треба запустити, інакше застрягнемо тут надовго.

— О ні! — удавано нажахано хапаюся за голову. — Як же тепер бути? До речі, ти спати не хочеш?

— Ні-і, — відповідає розгублено, спантеличений моїм питанням.

— Шкода, — кажу й чекаю, коли ж цікавість в ньому візьме гору над розгубленістю.

І таки так! Воно ставить це питання:

— Чому?

— Я б дочекалася, поки ти заснеш, і придушила тебе подушкою, — злісним голосом шепочу, навіваючи жаху.

Воно так дивно на мене дивиться, але ніяк не коментує мої слова. Що, страшно стало? От і добре. Хоч відчепився.