Розділ 3

Від його вереску мені мало вуха не позакладало. Уві сні таке буває?

— Чого ти волаєш?! — обурююся, затуливши вуха долонями.

Губи істоти вигинаються в єхидній посмішці.

— А то тобі помста, Мілося, за твій теплий прийом. Я-то твій вереск чув.

— Я не Мілося, — хапаю подушку й тріскаю його нею. Воно прикривається рукою від моєї атаки.

— Ну й хара-актер, — тягне невдоволено й хитає головою. — І за що мене Оракул так покарав, га? — закочує очі й здіймає погляд вгору.

— Згинь, потворо! — ще раз стукаю його своїм снарядом, та воно знову встигає виставити руку.

— Я не потвора, — пирхає обурено. — І взагалі, ти б мала бачити мене справжнього. Не знаю, що за збій. Якесь викривлення реальності сталося при переміщенні, — кривиться. Краще б не робило цього, й так дивитися бридко. — Нічого, потерпиш. Додому повернемося, все стане на свої місця, ти впадеш до моїх ніг від захвату. Я, так уже й бути, дозволю тобі мене кохати, обожнювати, подарунки мені робити… — із замріяною пикою розповідає мені свої рожеві фантазії. — Так! Я зголоднів! — різко змінює тон. — Неси мені їсти.

— З якого дива? Тобі треба — ти і йди! — схрестивши руки на грудях, відвертаюся від нього.

Хоча стоп! Треба вийти! Раптом цей дурний сон зміниться, якщо я вийду з кімнати?

— Зараз принесу! — зіскакую з ліжка, оминаючи темного потворного ельфа, схожого на чорта, й поспішаю до дверей.

— Ось так би й одразу! — летить мені в спину.

Бувай, чортику, — думаю собі, відчиняючи двері.

Ура! Мама, тато, молодші! Всі на місці, сидять собі спокійно, телек дивляться, їдять, п'ють. Настуся вже носом клює, притулившись до мами. Макс подаровану яхту збирає — колекціонує він такі моделі. Батьки мені усміхаються, і я заспокоююсь. Якби, не доведи Господи, то був не сон, вони б почули голоси, а крик того чудика, що мені примарився — тим паче.

Сідаю за стіл, думаю, ще шматочок тортика влізе. А можна й два, все одно це сон. Відрізаю, кладу на тарілку, відламую шматочок, до рота підношу…

Раптом якесь неприємне відчуття пронизує, наче щось за скроню вщипнуло. Може, прокидаюся вже? Так, треба встигнути з'їсти торт! І смачно, і наслідків жодних.

Знову підношу до рота, і знову щось прямо в скроню щипає. Тільки цього разу я встигаю помітити якийсь рух. Наче муха пролетіла на повній швидкості, в голову мені втаранилась і впала, зомлівши.

Опускаю погляд — поруч на підлозі лежить маленький щільно зібганий шматочок паперу. А коли підводжу голову — ще один такий прилітає мені в чоло. Просто з моєї кімнати через прочинені двері!

Це… це неподобство на ратицях обстрілює мене паперовими кульками! І при тому що вони такі малесенькі, боляче, наче оса вжалила!

Маленьке нестерпне коротконоге зло! Треба ж, щоб таке наснилося! Встаю й прямую до кімнати. Зачиняю за собою двері, а воно сидить на моєму ліжку й дивиться на мене жалібно, ніби то й не воно мене щойно обстрілювало.

— Ти про мене забула, — каже засмучено, зітхає, опускає голову. — А я їсти хочу. Знаєш, скільки сил переміщення віднімає? 

— Ти все одно несправжній. Навіщо тобі їсти?

— Чого це я несправжній? — скидає на мене обурений погляд. — Я самий справжнісінький, — підводиться й чомусь підходить до мене. — Ось, помацай, — воно піднімає руку, згинає її в лікті…

От уявіть собі бодибілдера, який хизується своїми біцепсами. Уявили? А тепер уявіть, що в цього бодибілдера м'язи, як у горобця під коліном. І зростом нижче мене.

А воно ще й хапає мою долоню ратицями, причому так спритно, й прикладає до своїх "м'язів".

— Що? — зауважує мою реакцію. — Справжній же, відчуваєш? — а потім опускає погляд і кривиться розчаровано. — То все через просторові метаморфози, — відпускає мою руку. — Ось побачиш, в мене м'язи значно кращі, ніж у того твого чучика з… з тієї штуки, — тицяє пальцем-копитцем у мій планшет.

— Ага, звісно, — киваю. — Уявні м'язи уявного чортика з уявним, але кепським характером.

— Я не уявний і ніякий не чо… чотик, — дується й відводить погляд. Ха! То він не знає, що таке чорт? О, як все запущено. В дзеркало хай ще раз на себе погляне. — Так, неси мені їсти, — різко хапає мене за плечі, розвертає й нахабним чином виштовхує за двері.

Очманіти.

Гаразд, я тебе погодую…

Під здивовані погляди батьків беру велику таріляку, накладаю туди всього побільше. Зловтішно посміхаюся, поливаючи все це гострим соусом, і байдуже, що він не поєднується з шубою, олів'є та більшістю інших страв. Ні, треба вдосконалити. Перемішую все це. А там і салати, і голубці, і тушкована картопля з м'ясом, і биточки, і ще рибки запеченої та оселедця додаю. Виделку у всю цю кучугуру пхаю, розвертаюся…

— Доню, з тобою все гаразд? — запитує тато. Мама просто в шоку.

— Так, все чудово, — усміхаюся гримучою змією в передчутті скорої помсти.

— А-а… ти…

— Та то я не собі, — відмахуюся, — чорта погодувати треба.

І йду до своєї кімнати.

Все одно це сон. Яка різниця, що я кажу і що роблю?

— На. Жери! — ставлю перед ним тарілку. Воно дивиться на мій "витвір" мистецтва. Пика така жаліслива. — Що, не подобається? — теж корчу міну, тільки вдавано розчаровану.

Істота здіймає на мене нещасний погляд і видає:

— А то-ортик?

Я навіть нецензурні слова в цю мить згадую. Кровопивця!

Вилітаю з кімнати, відрізаю шмат торта. Відчуваючи на собі ще більш шоковані погляди батьків, повертаюся до своєї кімнати.

— На! — кажу цьому нестерпному створінню й опускаю шмат торта зверху на те щось із всіх страв, що я скреативила. Ще й вдавлюю від душі, щоб вже точно смачно було. — Задоволений?

— За що мене Оракул так покарав, — бурчить воно й… таки береться їсти!

Ну реально, якби це був не сон, таке б ніхто не їв! Навіть спотворений якимись там викривленнями ельф не жер би такого.

— Я тобі ще це пригадаю, — звучить тихо погроза, коли воно куштує частування.