Розділ 2

Годинник ставлю на письмовий стіл, решту подарунків кладу біля ліжка, потім з ними розберуся. А сама дістаю планшет, вимикаю світло і вмощуюся зручніше на ліжку. 

Саме час помріяти…

Швидко розібравшись з налаштуваннями, увійшовши у свій аккаунт Гугл і привітавши подруг з Новим роком, гортаю сторінку Ромчика в соцмережах. 

Рома — це моя давня мрія. Я в нього закохана по самі вуха, тільки він не звертає на мене уваги. Воно й зрозуміло, хоч я і теж нівроку, але він взагалі перший красень універу. На нього дівки так і вішаються, а мені залишається тільки зітхати й фантазувати.

Минулого року я навіть загадала бажання на Новий рік і з'їла папірець, на якому його написала. Загадала, щоб мій суджений прийшов до мене, але… Не вірю я більше в дива і казки. Не збулося.

Що я тільки не вигадувала, щоб привернути його увагу. Натомість лише викликала насмішки з його боку. Прикриваю очі, фантазуючи, як би все могло бути, якби Ромчик помітив мене й запропонував мені зустрічатися…

— Що, подобається? То ти ще мене не бачила.

Поперек горла застрягає пронизливий вереск. Саме застрягає, тому що я кричу — а звуку не чути. Відсахуюся мов ошпарена до стіни. Планшет вислизає з рук і гасне, занурюючи кімнату в темряву. І тільки два вогники поруч з ліжком світяться в темряві.

Я знову кричу з переляку… Намагаюся кричати, але натомість тільки рота відкриваю — і тиша.

— Так і знав, що влаштуєш істерику, — пирхає щось у темряві, вогники на мить гаснуть і знову спалахують. — От коли заспокоїшся, даси знати. Тоді увімкну гучність і дозволю тобі висловити свій захват мною. А-а… Ти ж не бачиш мене. Зараз виправлю це неподобство.

Мамо, тату… Боженька! Що це відбувається?!

Вмикається світло, але чесне слово, краще б воно його не вмикало. Поруч з ліжком стоїть щось, з блідою потворною пикою, ріжками, кривими ногами, ратицями замість рук і білим густим чубом. А ще розумію, що ось ті два вогники — це його очі, які світяться, мов ліхтарики з гірлянди.

Звісно, я волаю ще дужче. І знову жодного звуку! А коли істота робить крок в мій бік, жбурляю в нього подушку.

Воно не чекало, тож подушка прицільно влучає в його огидну пику. Яка ще більше спотворюється від невдоволення, наче воно лимона з перцем проковтнуло.

— Ні, ну я розумію твій шок від моєї неземної краси, але подушкою кидатися навіщо?

Воно підіймає мій снаряд і кидає на ліжко поруч зі мною. Я рефлекторно хапаю свою єдину зброю в цю мить і знов жбурляю в нього. І знову влучаю, викликавши обурене пихтіння.

— Згинь, — виходить прохрипіти ледве чутно, — нечиста сило.

— Це я нечистий?! — воно вирячує на мене очі. — До твого відома, я щойно вимився й вбрався в новий одяг. Причепурився, перш ніж прийти до тебе. А ти? Замість того, щоб чекати гостя в найкращому вбранні, накривши стіл, верещиш і кидаєшся в мене подушками. До речі, — воно сідає на край ліжка, не відриваючи від мене чорних блискучих очей, — я страшенно зголоднів. Пригости свого гостя смачненьким, покажи, яка ти господиня, перш ніж я прийму рішення, підходиш ти мені чи ні.

Страх трішки відступає. Воно не кидається на мене, не намагається зжерти чи вкрасти. Верзе якісь нісенітниці, чогось вимагає…

Та мені це сниться!

Треба терміново прокинутися. Міцно заплющую очі, щипаю себе щосили за руку. Аауч! Боляче. Очі розплющую — а це щось і досі дивиться на мене явно незадоволено. 

Гар-разд, таке іноді трапляється. Бувають в мене надто реалістичні сни, але нічого, прокинусь — ще посміюся. Якщо щось згадаю.

А якщо це сон… Чому б не підіграти й не розважитися? Жодних обмежень, жодних правил. Роби, що хочеш!

— А ти взагалі хто? — запитую зухвало, схрестивши руки на грудях.

А що? Це ж сон. Однаково воно мені нічого не зробить, тож внесу зміни до сценарію. 

— Як це хто? — таке щире обурення на пиці. А зараз, коли страх відступив, воно мені виглядає вже не страшним, а смішним. — Я — Рональд, ельф з країни Ельфійців, — і з такою гордістю це говорить, задерши підборіддя, що мене пробирає сміх.

Яка країна? Який ельф? Ну точно сон!

— Знаєш, в моєму уявленні ельфи точно не такі, — пирхаю. — Вони вродливі, витончені, виховані. А ти… — пирхаю ще раз, — та ти на чорта схожий!

Оце буде весело поділитися з подругами своїм сном! Можна навіть оповідання написати! Стану популярною, мене всі будуть поважати, Ромчик зверне увагу…

— На кого? — хмуриться воно, трохи спантеличене моїми словами. — А-а! — на пиці істоти прослизає розуміння, як мені спершу здалося. Але ні, помилилася, усвідомлюю, коли воно продовжує. — Розумію-розумію, то ти надто приголомшена моєю красою, от і верзеш нісенітниці, — воно посміхається, оголюючи на диво гарні й рівні зуби. — Я ж темний ельф, а ми найвродливіші. Я — так взагалі найперший красень на весь світ. Офіційний титул, між іншим, — з гордістю заявляє.

Божечки, якщо він красень, то на кого тоді схожі решта? На того ж чорта, тільки якого на додачу пережували й виплюнули, коли роги між зубів застрягли?

— Перший красень на весь світ, кажеш? — скептично вигинаю брову.

— Так, сусідній світ. Та й тут жодних сумнівів був би найвродливішими, — змахує ру… лапою. — Але ж тебе й закинуло, Мілоано, — хитає воно головою.

— Я не Мілоана. Я Мілана, — заперечую. Хай це і дивний сон, але ім'я своє я ще пам'ятаю.

— Ні, Мілана — це ти тут, — стверджує цей Ром… Рос… А от його ім’я вже й забула. О! Рон! — Для мене ти — Мілося, — воркує ніжно. — А насправді тебе звати Мілоана, тобто "моя єдина". Я, звісно, посперечався б з цього приводу, — бурчить раптом ображеним тоном. — Чого це ти маєш бути для мене єдиною, якщо ти он якихось чучиків розглядаєш і фантазуєш про них, — киває на мій планшет, — насупившись.

— Я не фантазую! — відсовую планшет від нього подалі. — І не розглядаю! І… і ніякий він не… чучик. І взагалі, сам ти чучик!