Розділ 1

Тік-так…

Тік-так…

Тік-так…

До півночі залишилося всього лише пів години, і хоча мені вже дев'ятнадцять, поглядаючи на молодших, я й сама в нетерпінні кручуся, коли вже можна буде зазирнути під ялинку, яка знаходиться за зачиненими дверима в іншій кімнаті.

Ми всією сім'єю сидимо за святковим столом, який ледь не тріщить від різних смаколиків. Сім'я — це мої мама, тато, молодший брат і ще молодша сестра. Крім того, в мене є бабусі й дідусі, але вони живуть окремо і далеко, тому приїдуть гостювати на Різдво. А поки вони гостюють інших своїх дітей — моїх дядьків і тіток.

Але зараз не про це, а про нетерплячку, яка охопила й мене. Я сподіваюся на новий планшет. Дуже вже мрію, і неодноразово натякала батькам, що саме його хочу отримати в подарунок.

Тік-так…

Тік-так…

Тік-так…

Час тягнеться нестерпно повільно, і чим ближче до півночі, тим, здається, повільніше. Що за дивина?

Та хай навіть повільно, він все ж наближається до Нового року!

Бам!..

Бам!..

Бам!..

Урочисте привітання президента, батьки слухають, молодші в нетерпінні гомонять, я залипла на годинник. 

Три хвилини…

Півтори…

Двадцять п'ять секунд…

Починається відлік. Ми всі дружно і гучно рахуємо і…

Нарешті! Урааааа!

Кричимо, тато відкорковує шампанське, у малих дитяче, я вже доросла, тому п'ю разом з батьками. Але в душі я однаково дитина. Тому варто молодшим зірватися з місця, адже вже офіційно можна бігти за подарунками, я підскакую зі стільця й біжу теж. Батьки йдуть за нами, телефони напоготові, знімають на відео цей сором і сміються.

Нічого, я їм теж крадькома встигла підкласти подарунки. Побачу я їхні вирази обличчя на таку несподіванку. Ми з молодшими накопичили трохи грошенят, скинулися і я все організувала. Найменшій вісім років, Максиму взагалі дванадцять, тож у святого Миколая ніхто вже не вірить, і всі знають, що для того, щоб подарунок під ялинкою з'явився — треба його туди покласти.

І таки так! Бінго! Я в подарунок отримую планшет! Ще якісь дрібнички від бабусь і дідусів, тіток і дядьків, піжами, книги, о… шкарпетки в'язані. Хіба ж я їх носити буду? Смішні в нас родичі.

А це що таке?

Розкриваю чималу коробку з моїм іменем, в якій щось доволі об'ємне, але гадки не маю, що. Нетерпляче здираю стрічки, упакування, розкриваю коробку…

Хтось помилився адресатом?

Скидаю розгублений погляд на батьків.

— Це від прабабусі Марфи, доню, — пояснює мама. — Ти ж знаєш, вона специфічна жіночка. Сказала, що її час настав, тому передає тобі у спадок найцінніше, що вона має.

Ми з батьками з розумінням дружно усміхаємося, поки молодші зайняті своїми подарунками.

Річ у тім, що сказати, що вона специфічна — це не сказати нічого. Прабабці Марфі років за сто. Скільки точно — достеменно не знає навіть вона. І скільки я себе пам'ятаю, стільки з інтервалом максимум раз на пів року вона повторює, що "її час настав". Дай Боже їй здоров'я, звісно, і кожному таке життя прожити. Вона й досі при тямі, сама дає собі раду й відмовляється перебиратися до когось із родичів, щоб про неї дбали. Але дивна, з цим нічого не зробиш.

От навіщо мені цей годинник, якому років, мабуть, ще більше ніж прабабці Марфі? Настільний годинник. Великий. Каркас зроблений з дерева у формі будиночка, з химерними стрілками, загалом гарний, наче з казки, раритетний, можливо, навіть дуже дорогий. Але не буду ж я продавати його? І що мені з ним робити?

Але, з поваги до старенької, поставлю в себе в кімнаті на стіл, а їй скину фотку. Ага, я не обмовилася. Смартфоном вона користується нарівні з молоддю, і собі на свята замовила, щоб діти-онуки новий подарували, більший, бо цифри й літери їй погано видно. А мені якусь доісторичну фігню підсунула.

Ох, прабабка Марфа зі своїми приколами. Найцінніше в неї… Найцінніше — це земля, на якій стоїть її хата. Кажуть, там якесь особливе місце, "заряджене силою", і охочих викупити землю було вже немало. Але ні мої родичі, всі як один, ні бабуся продавати ту землю не збираються.

І знову я про лірику.

Повертаюсь до суті.

— Піду віднесу й роздивлюся подарунки. Дякую, — кажу я й підводжусь, цілую батьків, збираю кіпу коробок і пакунків, та й прямую до своєї кімнати.

Планшет! Ось основна причина моєї "втечі".

Ну і ще дещо. За столом батьки не дозволяють сидіти в телефоні, а я хочу привітати друзів, побазікати, похвалитися подарунками. А головне — помилуватися деким особливим для мене й дізнатися, як він святкує Новий рік. Якщо пощастить і він поділився цією інформацією в соцмережах.