Глава 40

Гуляю садом, милуюся красою цього світу. Ніби вже й звикла, а все одно часто забуваюся й, потрапивши на вулицю, перші кілька секунд невтямки витріщаюсь перед собою. Все ж пурпуровий відтінок світила не дозволяє забути, що я не просто переїхала… в якесь інше місце, де живуть за допотомними законами, а перебуваю в чужому світі.

Арчі крутиться навколо, ганяється за метеликами, які розмірами менші за його один кіготь. Теж яскраві, різнобарвні, гарні. Тут все таких насичених кольорів, що око вбирає. І квіти, і листя дерев, і комахи, і птахи, і очі мешканців… А в Рона вони карі в яскравому освітленні, проте в сутінках здаються зовсім чорними. А ще коли він гнівається…

І чому я знову згадую про нього? А, точно, він же обіцяв прийти за боргом, а натомість чкурнув до матусі. Намагаюся розсердитися, витягнути на поверхню образу, весь свій гнів і роздратування — а не виходить. Гадаю, це через те, що він мене врятував. Я так злякалася, думала, і помру там. І тут Рон, якось почув мене, от і перекриваються негативні емоції почуттям вдячності.

Втомившись, сідаю просто на траву. Вже починає вечоріти, а заходи тут просто неймовірні, хочу помилуватися. А ще світанки. Застала один випадково, і тепер коли мені особливо сумно, встаю раніше й зустрічаю новий день. 

— Чому ти тут? — стрепенувшись від несподіванки, озираюся на голос. Нахмурений Рон стоїть позаду й дивиться на мене невдоволено. — Я ж тобі сказав чекати в себе.

— А ще ти сказав, що я можу відпочити. Хіба я не вільна людина? Не маю права просто погуляти?

— Мілоано, — починає Рон, але його перебиває Арчі гучним гав і підбігає до господаря. — О, то ти не сама, — м'якше додає ельф, чухаючи потилицю улюбленця.

— Звісно не сама, — пирхаю. — Знайшов дурну.

Рон здіймає на мене здивований погляд. Після чого каже, прочистивши горло:

— До речі, в мене є до тебе пропозиція, — його очі спалахують, а в мене все всередині раптом оживає й тремтить від приємного хвилювання.

Але він мовчить, вичікує, не поспішаючи озвучувати, що ж там за пропозиція.

— Пропозиція доречна до "знайшов дурну"? — кажу, не втримавшись від шпильки. — Мені вже не подобається, хоча я її ще не чула, — бурчу, намагаючись, щоб мій голос лунав правдоподібно, і відвертаюсь.

Щоб він не побачив, як мої губи неслухняно розтягуються в усмішці. Якщо він знову почне розмову про обрану, про те, щоб спробувати, ну, може, зустрічатися запропонує? Я не буду категорично заперечувати. Натякну Рону, що якщо він позалицяється, буде уважним, дбайливим, вижене інших кандидаток чи хто там у нього, а ще матері своїй скаже, щоб не сміла мене чіпати, я, так тому й бути, розгляну його пропозицію.

— Якраз навпаки, Мілоано. Саме тому, що ти не дурна, тобі тут не місце. Впевнений, що ти достатньо розумна для значно кращої, гідної тебе посади.

Невже я не помилилася? Повертаю до нього погляд, чекаю з нетерпінням, що скаже далі. А він, певне, знущається, витримуючи паузи й спостерігаючи за моєю реакцією. В очах смішинки, кутики губ злегка підняті вгору. І мовчить. Ну-у? Всім своїм виглядом показую, що я перетворилася на слух.

— Звісно, я нічого не маю проти, — продовжує Рон, достатньо мене помучивши мовчанням, — якщо ти будеш навідуватися до моїх тварин, ти їм дуже сподобалася. Але тільки в супроводі надійної охорони. Хоча більшість часу ти будеш проводити зі мною, а краще мене охоронця годі й шукати, — підморгує він.

Я несподівано червонію. Наче й знову зарозумілість з нього так і пре, але чомусь зараз вона здається доволі… милою.

— Сам кронпринц, Його Осяяння буде мене охороняти? — вигнувши брову, єхидним тоном цікавлюся. — Та ну.

— Ну-у, — тягне, відвівши погляд убік, — не так щоб саме цим я збираюся займатися, але оскільки більшість часу ти будеш зі мною, то, звісно, ти, Мілося, будеш під надійною охороною.

— А що, є причини охороняти? Ти з'ясував, як я опинилася там, внизу?

— Ні, — морщиться, — поки не знаю, але я обов'язково з'ясую. А, і нікому не кажи про те, що сталося.

Киваю. Як не дивно, але, якщо подумати, я… довіряю Рону. Навіть більше, ніж будь-кому. Принаймні якщо він так каже, впевнена, що не нашкодить. Інакше навіщо було мене звідти забирати? Там би й залишив, а не рятував.

— Що ж, поки я маю йти, потрібно боронити кордони. Накажу, щоб твої речі перенесли до замку, а коли повернуся, обговоримо деталі.

Ну так, логічно. Не житиму ж я тут? От тільки що робити з його матусею, яка мене ненавидить, спить і бачить, як я де-небудь випадково… загублюся! Але ось так в лоба не скажеш, що його мати ненавидить мене. Якби його сестри підтвердили. Ні, марно сподіватися. Боюся, вони і нашим, і вашим. Хоч брата свого і люблять, але це не означає, що не люблять і не слухаються матір.

Ох, як же все складно.

— Обговоримо, — багатозначно повторюю, намагаючись не виказати своєї схвильованості.

Я ж збиралася помучити його хоч трохи! А Рон якось так все хитро закрутив, що мені й повередувати шансу не залишив.

Рон відвертається, вже йде, а потім раптом зупиняється, наче щось згадавши. На мене погляд через плече кидає. Дивиться так пильно, вдумливо. І каже:

— Я трохи поспостерігав за твоїм світом і дещо збагнув. І зробив висновки. У вас жінки… свободолюбиві. Їм треба… як ви це називаєте… — замислившись, робить паузу. — О, самореалізація! — вигукує, згадавши. — А оскільки ти потрапила в мій світ не без моєї участі, я несу відповідальність за твій добробут і… самореалізацію.

І ось так, як мені здалося, не закінчивши думку, він йде геть. Влаштувавши в моїх думках цілий бунт із транспорантами й протестами. Частина мене кричить, що все це якісь хитрі маніпуляції. Інша ж скандує за Рона і його прозріння. Його останні слова — просто шедевр простоти й геніальності. Адже правду сказав, і він не полінувався копнути глибше, подумати, в чому помилився, і, головне — визнати свою провину. Хай і не всю, і не на всі сто відсотків, але чим ще є його слова, як не зізнанням, що він вчинив неправильно й несе за мене відповідальність? Це величезний прогрес.