Глава 39

Як же так вийшло, що я погодилася чекати його? Зовсім здуріла. Він же нестерпний! І нахабний! І такий самозакоханий! Взагалі все проти логіки. Бо я з хвилюванням чекаю, коли він прийде. Весь день місця собі не знаходжу. Працюю, гуляю, працюю, вештаюсь конюшнею, намагаючись поводитися тихенько, щоб не турбувати тварин.

Думаю. Так наполегливо думаю, що вже ноги втомилися думати. Притулившись до стіни, хочу знайти опору, відпочити. І злякано змахую руками, бо стіна якимось чином зникає і я втрачаю опору, ввалююся… кудись. Навколо темрява. Темнюща непроглядна темрява. Як я тут опинилася і де саме це "тут" — спробуй вгадати. Я через стіни ходити навчилася чи що?

Нісенітниця якась. Підводжусь, радіючи, що ціла й неушкоджена. Тільки дупця трохи болить забита. Навпомацки йду туди, де за моїми розрахунками має бути стіна, через яку я потрапила сюди. Стіна є, але… Ні пройти через неї я не можу, ні достукатися до когось, ні докричатися. Я вже й Арчі, і Ґхора, і Нестримного, і навіть принца нестерпного гукала. Тиша. Ніхто мене не чує.

Ну й не треба. Знайду інший вихід. Має ж він бути, якщо є вхід? Іду навпомацки. Ой! Тут сходинка. І ще. І знову. Багато сходинок, певне, це підвал. Потім коридор, який здається нескінченно довгим. Або ж просто я рухаюся дуже повільно. І двері, ура! Вихід!

Ні, не вихід. Знову темрява непроглядна. Від дверей рухаюсь далі. Стіна, стіна, стіна… О, просвіт якийсь. А це що? Ґрати? Де це я?..

— Агррррр!

Відскакую від… від чогось лячного, та так різко, що знову п’ятою точкою на підлогу. Боляче, ще й страшно стає. Я ніби в конюшні, але якась вона не така. Зовсім не така. Мені б хоч трішки магічних вмінь, щоб світлечко собі створити й розгледітися. Але я якась неправильна потраплянка. Ні талантів, ні кохання, як у книжках, ні везіння. Страшно так. А що як мене ніхто не знайде? І з місця зрушити тепер боюся, бо до одного гарчання додається ще кілька голосів. Що як у пащу до когось потраплю?

Я ж боягузка, тільки намагаюся хоробритися й вдаю із себе сміливу. А зараз такий страх сковує, що я й з підлоги підвестися не можу. І розпач. Невже я тут помру? В мене ж тільки життя починається, і такий безталанний кінець в чужому світі, де я нікому не потрібна. На самоті. Я вже навіть змирилася з тим, що тут і залишуся, звикати зібралася, пристосовуватися. За що мене так?..

Сиджу, плачу, жалію себе. Сварюся на себе, на долю, на Рона, між іншим. Все через нього. Спершу подумки, а потім вголос.

— Рон! Осяяння ти нестерпне на всю голову! — вигукую. — Мені страшно… — зі схлипом відчаю додаю. Я вже ладна йому все пробачити, тільки б забрав мене звідси.

Трясця. Не почує мене ніхто. Якщо ні Арчі, ні Ґхор не відгукнувся…

— Мілося, — лунає так несподівано одночасно з дотиком чиїхось рук до мене, що я скрикую й змахую. І руками, й ногами з переляку.

— Ау! Мілося!

Ой. То не я! Але… не привиділося! Він справді тут!

— Рон! — нишпорю руками в повітрі, шукаючи його в темряві. Тільки вже обережно, щоб не стукнути випадково ще раз, а то ще передумає й залишить мене тут. І потрапляю в теплі обійми.

От чесно-чесно все йому пробачаю! Кілька хвилин — так точно не буду сердитися. Знайшов! Прийшов. Врятував…

— Ходімо, бідося ти, — зітхає, бере мене за руку, повільно веде кудись, притримує, скеровує. — Як ти сюди взагалі потрапила? Стій, двері, — зупиняє мене.

— Не знаю. До стіни притулилася — і опинилася тут. Ну, не зовсім тут, сюди я ніжками дійшла. В темряві опинилася й пішла шукати вихід. А там — якісь потвори страшні. Рон, вони мене мало не з'їли!

— То тіні, Мілося, й інші породження темряви. Дикі й небезпечні. Не розумію, як ти могла сюди потрапити, — чую по його голосу, що він спантеличений ще більше, ніж я. Ще й притискає мене до свого боку, погладжуючи ненав'язливо, поки веде до виходу. Терплю, обіцяла ж кілька хвилин не сердитися.

І тут до мене доходить. Це ж той нижній поверх, яким мене на початку Ґхор лякав. Легковажно я ставилася до його погроз. А дарма, виявляється. Щось мені не кортить вдруге сюди потрапити. Нутром чую, що справді зжеруть.

— Обережно, сходинки, не поспішай, — підказує Рон і обімає мене ще міцніше.

— О, я ними підіймалася. 

Тільки коли ми опиняємося нагорі й Рон відчиняє двері, я невтямки дивлюся на сад. Я ж із конюшні сюди потрапила. Як вихід міг опинитися на вулицю? Що за чортівня?

— Але потрапила всередину точно не звідси, — озвучую свої думки. — Я в конюшні була.

— Ти впевнена? — Рон хмуриться, на двері дивиться, на мене. Я киваю. — Гаразд. Ходімо, покажеш.

Ми йдемо всередину, я показую йому те місце, через яке потрапила на нижній поверх. Ну, плюс-мінус пару метрів. Рон обмацує стіни, навіть щось шепоче й магією перевіряє — і нічого! Жодного входу немає. Але ж не могла я збожеволіти. Точно знаю де була, перш ніж провалилася через стіну.

— Точно це місце? Не переплутала нічого?

— Ні, — сердито відповідаю. Не вірить мені чи що?

— Взагалі дивно, — бубонить собі під ніс. Дивиться на стіну вдумливо. Зітхає. — І нічого не бачила? — хитаю головою. — А що ти робила в цей момент?

— До стіни притулилася. І провалилася через неї. Тут, — тицяю пальцем в те саме місце. — Ти що мені не віриш?

— Вірю, Мілося. Всього лише намагаюся розібратися, як так сталося.

Двері конюшні різко відчиняються, всередину забігає якийсь юнак і відразу мчить до Рона.

— Ваше Осяяння, там… — хлопець кидає на мене насторожений погляд. — Вас Її Осяяння кличе, — видає швидко й дивиться на принца з очікуванням.

Рон хмуриться. Дивиться на мене. Якось так дивно дивиться, наче щось дуже важливе обдумує. Вирішує, бігти до матусі чи зі мною залишитися? І що ж вирішить?

— Перекажи, що незабаром буду, — не дивлячись на хлопця, наказує принц. 

Хто б сумнівався, що побіжить до матусі! 

— Мілося, — звертається до мене Рон ласкавим тоном, щойно хлопець зникає, — повертайся поки до себе, відпочинь.