Глава 38

І хочеться запитати, чим я думала, коли дозволила Рону вкласти себе в ліжко, але краще собі такі питання не ставити. Відповідь мені може не сподобатися.

— Привіт, — усміхаючись в своєму нахабному стилі, каже Рон.

Судячи з усього, прокинувся він раніше. Бо коли я розплющую очі, розглядає мене, очі бешкетно блищать, від вчорашнього слабкого стану й сліду не лишилося.

— Привіт. Тобі вже краще? — запитую для годиться, бо й так все очевидно.

— Значно краще, — муркоче й присувається ближче при тому, що й так лежить впритул до мене.

— То, може, відпустиш нарешті? — намагаюся вибратися з ліжка.

— Не хочу, — шкіриться й обіймає мене міцніше.

— А ти захоти, — роздратовано вимовляю й упираюся в його груди руками. — І взагалі, тобі вже час. Тебе там обрані чекають.

— То й що? Хай чекають. Ти мені заборгувала, — ні на мить не послаблює хватку, ще й ногу на мене закидає й підігрібає до себе, щоб точно не вибралася.

— Рон!

— Що?

— Припини. Це вже не смішно.

— А хіба я сміюся, Мі-лоано, — заявляє серйозним тоном. — Я вимагаю моральної компенсації. Можна й фізичної, — і знову нахабна посмішка на такому ідеальному обличчі.

— Якої ще компенсації? — намагаюся відсунутися.

Марно.

— Ніжної, солодкої, з глибоким каяттям і повним усвідомленням, як тобі пощастило, що я такий добрий.

— Ти зовсім здурів? Відпусти! — пручаюся, але хіба ж мені впоратися з ним.

— Мілося, не брикайся. Мені взагалі-то ще погано. І болить усе. Між іншим, через тебе.

Я притихаю. Намагаюся зрозуміти, про що це він. Чому це через мене? До чого тут я?!

— Не зрозуміла?

— І не треба. Не жіноча це справа…

— Рон! — штурхаю його в плече. 

Вочевидь, мій погляд достатньо красномовний, бо цей нахаба, демонстративно зітхнувши, все ж береться пояснювати.

— Привиділася ти мені. Я саме атаку відбивав, Ніома в халепу потрапила, ще й позаду темрява наступала, і тут твій голос почувся. Замість того, щоб діяти чітко, я відволікся. От і отримав поранення. Тому, Мілося, — клацає мене по носу, поки я витріщаюся на нього невтямки, — ти мені заборгувала. Будеш мене лікувати, годувати, доглядати… — робить паузу, хмуриться. — Ні, годувати краще не треба, не твоє це. А решта…

Я тільки відкриваю рота, щоб висловити йому все, що я про це думаю, не встигнувши до ладу усвідомити його слова, як раптом відчиняються двері. Озираюся здивовано, там Ніома застигла на порозі й дивиться на нас широко відкритими очима.

— Ой! — видає вона й далі стоїть і витріщається на нас.

— Ніома! — гаркає Рон, я аж здригаюсь від його злющого тону. — Чому без стуку?

Тільки замість того, щоб відхилитися, встати, дати зрозуміти, що це зовсім не те, що вона могла подумати, я так і лежу в обіймах принца. Навіть голову опускаю й тулюся до нього щільніше, наче від цього зможу стати невидимою, а він теж в дивному пориві обіймає мене міцніше й закриває руками. 

— Я…

— Ого! — чую ще один голос, впізнаю Аліку, червонію від маківки до п'ят.

Господи, що вони про мене подумають? Видихаю зі стогоном.

— Геть! — гарчить Рон. — І щоб більше подібного не повторилося, — суворо додає. 

Судячи з того, як за мить грюкають двері, дівчат мов вітром здуває. Рон і далі притискає мене до себе, гладить, наче захистити намагається. Я геть гублюся. Це ж які тепер плітки підуть і чим мені це загрожує? Застукали в ліжку з самим осяянням. І хоч ми обоє одягнені. Ну, Рон до половини, але… Але ж під ковдрою цього не видно!

Охохо…

— Ти що, злякалася? — з тривогою запитує Рон, перебираючи моє волосся. — Вони нічого поганого тобі не зроблять. Ніома з Алікою взагалі самі попросилися… — він осікається, вочевидь, зрозумівши, що бовкнув зайвого.

— Що попросилися?

— Потім. Потім розповім. Головне, що ти маєш знати — їм можна довіряти.

Ага, звісно. Довіряти, все розповідати, щоб вони королеві потім докладали. Страшно уявити, що буде після картини, яку вони застали. Час збирати ганчір'я і вшиватися звідси?

Треба ж було так влипнути.

— Іди, — прошу його, ледве стримуючи стогін відчаю.

— Піду, — від відхиляється, накривши долонями мої щоки, зазирає в очі. — Але тільки тому, що маю багато важливих справ. А потім повернуся. За боргом, — підморгує. — Чекатимеш?

І не знаю, який чорт мене смикнув кивнути — ледве помітно, але ж кивнути! Чи то я під його палким поглядом і від проникливого тону розтанула? А реакція на мою згоду взагалі приголомшує. Він усміхається відкрито, просто сяє від щастя. Ще й неочікувано, заставши мене зненацька, торкається моїх губ. Всього лише мить, короткий поцілунок — а я вся тремчу. Так і лежу вклякла навіть тоді, коли Рон підводиться і йде, явно поспішаючи.

Охохо…

Що ж тепер буде?