Глава 37

Рон лежить на моєму ліжку із заплющеними очима. Блідий, груди важко здіймаються, на чолі проступив піт. Дівчата вкрили його ковдрою, схоже, в нього гарячка. Так незвично бачити його таким. І боляче. Сподіваюся, з ним справді все буде добре. Хоч і досі не розумію, чому вони вирішили залишити його в мене.

Виходить, сестри люблять Рона й підтримують, а от брати — бачать в ньому конкурента й не проти позбутися молодшого. Не все так ідеально в твоєму світі, принце, чи не так?

Підходжу, набравшись сміливості, і сідаю поруч. Торкаюся його чола — і справді гарячий. Не знаю, як лікують у цьому світі, але в моєму, якщо в людини жар — потрібно збити температуру. Йду до ванної кімнати, намочивши рушник, повертаюся до спальні й прикладаю до чола принца. Чим ще йому допомогти, не знаю, хоча дуже хочеться.

Не думала, що буду настільки хвилюватися. Розглядаю його нахмурене обличчя, напружену зморшку між брів, яка додає йому віку. Неконтрольованим рухом обережно торкаюся його щоки. Зараз він здається таким безпорадним. Хоча чому здається? Він таким і є.

І раптом згадую свій сон…

Матінко рідна! Сон був віщим? Чи як це назвати? Ну не могла ж я подумки переміститися в інше місце й побачити, що там відбувається? Відчула, певно. Хоча від того не менш дивно. Ніколи за собою такого не помічала, жодних надзвичайних здібностей або дивних речей.

І тут згадую ще дещо. Мені наснилося, що Рона — а це був саме він уві сні — поранили, коли він когось захищав. А Ніома, як заведена, повторювала, що це вона винна. Божечки, то я дійсно уві сні бачила те, що відбувалося насправді?

Від шоку навіть думки розбігаються. Дивлюся на принца, мов зачарована. Всередині щось таке дивне оживає, шириться від грудей всім тілом, зігріває, і разом з тим тривогу викликає. Знову намагаюся зрозуміти, що я відчуваю, чому він раптом небайдужим для мене став. Чи не раптом?

Напружений видих змушує мене відсахнутися й прибрати руку від обличчя ельфа. А приглушений стогін податися вперед. Від безпорадності, від тупого болю всередині душа б'ється, наче в клітці. Неконтрольованим поривом тягнуся до Рона, накриваю його руку своєю. Його долоня сіпається, а з грудей знову зривається стогін.

Йому боляче, і мені чомусь разом із ним. Навряд чи він мене чує чи щось зараз тямить, тому наважуюсь обережно вмоститися поруч, продовжуючи тримати його руку. Можливо, якби він знав, де зараз опинився, не зрадів би. Це ж не його хороми. Та й компанія навряд чи відповідна. Не гідна цілого кронпринца.

Але зараз він не принц. Він звичайний хлопець, якому погано — а поруч немає більше нікого, крім мене. Начхавши на все, після чергового болісного стогону, обіймаю Рона, присунувшись до нього зовсім впритул. Зовсім близько, непристойно близько, продовжуючи милуватися його обличчям. Навіть зараз він залишається ідеально гарним.

Рон затихає, дихання вирівнюється. Мабуть, і справді підтримка має дуже велике значення. Навіть коли не тямиш себе, все одно відчуваєш, є хтось поруч чи ні. Ось і Рон відчуває, що не сам, тому й заспокоюється. А мені не йметься, зовсім дурненька, бо ще й шепочу йому в надії, що це допоможе:

— Все буде добре. Ти обов'язково одужаєш, — і обіймаю сміливіше, очей від нього відірвати не можу, відчуваючи, як всередині все тремтить, тільки якось інакше, по-новому.

Сама не тямлю, що роблю й навіщо, коли тягнуся до його щоки й, притулившись губами, залишаю легкий поцілунок.

І так і завмираю. Бо саме в цю мить він бере й приходить до тями! Охохо… Оце я утнула. Тепер подумає, що чіпляюсь тут до нього непритомного й корона на голові міцніше приросте. От блін. Не чекала я, що він так швидко прийде до тями.

Я усуваюсь. Він повертає голову в мій бік, дивиться помутнілим поглядом. Ой ні, погано йому ще. Зовсім якийсь розгублений. А може, це через те, що я тут вляглася поруч, а йому неприємна моя компанія?

— Принесу води, — кажу перше, що спадає на думку, щоб якось пояснити свою втечу, і підводжусь.

Не встигаю навіть сісти, як гарячі довгі пальці стискаються на моєму зап'ясті.

— Не йди, — звучить слабким, тихим голосом. — Залишся зі мною. Будь ласка.

В подиву озираюся. Жодного підступу, насмішки, нічого. Тільки біль на обличчі застиг.

— Якщо тобі не складно, — додає через силу, тільки здається мені, що не через поганий стан йому важко далися ці слова. І відпускає мою руку, прикриває очі. Зітхає важко й відкидає рушник убік.

— Звісно. Якщо тобі так легше, — вириваються з мене прості слова, але яка ж непроста реакція!

Я саме сідаю поруч й ловлю на собі пильний погляд. Він такий вдумливий, розглядає моє обличчя, наче хоче в голову зазирнути, думки прочитати. Або ж кожну рисочку запам'ятати.

— Легше, — повторює. І уточнює: — Коли ти лежала поруч і обіймала мене, було набагато легше.

Це він зараз маніпулює своїм станом, щоб затягнути мене в ліжко? Чи справді йому так легше було? Але, хай йому грець, я не можу відмовити, адже він справді погано почувається.

Пригнічуючи бажання пирхнути, як їжачок, і настовбурчитись, на злу колючку перетворившись, лягаю поруч з Роном і злегка обіймаю його. Не встигаю й сіпнутися, як опиняюся в пастці. Повернувшись, він обплітає мене руками, обіймає міцно й притискає до себе. Гаряче дихання лоскоче маківку, а тихий шепіт з його особливою інтонацією, від якої мурашки шкірою, змушує завмерти:

— Мі-лоано.

Серце тремтить, як дурне. Чому — виникає питання. І опір весь вщухає. Розум бунтує, але тіло живе власним життям. Замість того, щоб відштовхнути, обіймаю його у відповідь, вдихаю його запах і розслабляюсь. Його дихання вирівнюється, він теж розслабляється і, здається, засинає.

І я, прислухаючись до його рівного серцебиття, відпускаю думки й засинаю в обіймах такого нестерпного, але несподівано такого рідного ельфа.