Глава 36

Поки я намагаюся прийти до тями, непрохана делегація вже увірвалася до моєї спальні. Що за чортівня тут відбувається? Це, взагалі-то, мій дім! Я нікого не запрошувала! Дівчата казали, що без мого дозволу увійти ніхто не зможе. Обманули знову? Рішуче прямую до своєї спальні, збираючись їх всіх вигнати.

— Дякую. Далі ми самі впораємося, — чую голос Ілуни. 

Не доходжу до спальні. Назустріч виходять Дагір і той другий ельф. Мене наче й не помічають. За ними Аліка. Змахує рукою, щось шепнувши — і двері з'являються. Ельфи виходять, і вона знову їх запечатує.

— Це все я винна! — чути голосіння Ніоми. — Пробачте мені. Пробачте…

— Припини скиглити, — суворо обриває її Ілуна.

Аліка проскакує повз мене до спальні, торкнувшись мого плеча наче в дружньому жесті підтримки, поки я стою посеред вітальні й не можу зважитися зайти туди. 

Кого вони принесли? Я не бачила обличчя. Не звернула уваги чи його навмисне приховали — зараз уже не впевнена.

— Просто… якби не я…

— Ніома! — гаркає Ілуна. — Або опануй себе, або вийди й не заважай. Аліка, зосередься. Потрібні всі твої вміння.

— Так, — схлипує Ніома. — Так, я допоможу. Я зможу.

— Гірше точно не зробиш. Нумо, сестрички, ми маємо йому допомогти.

Боже, тривожне передчуття, яке стискало лещатами уві сні, повертається. Я вже здогадуюсь, кого там побачу, але надія ще жевріє, поки я не заходжу до спальні, поки не бачу. Це не обов'язково має бути він. В загоні Рона близько двадцяти осіб, тож це може бути будь-хто з них.

— Темрява! Щоб тобі! — лунає як прокльон.

Розумію, що нічого в них не виходить. 

Відчуваю, як всередині все обривається…

— Маємо повертатися. Потрібно зробити все, щоб ніхто не дізнався. Дівчатка, ану зібралися. Натягнули усмішки й гайда в замок.

Вони виходять із моєї спальні. Всі троє впираються в мене поглядами. Ілуна — з легкою неприязню чи, може, недовірою. Ніома — з провиною. Аліка — з надією.

— А-а… — тягну розгублено. — Ви йдете? — шоковано запитую. — Так а… — і переводжу погляд на двері спальні.

Це вони навмисне? Підставити мене? Щоб королева мене четвертувала після цього? Е ні, я на таке не погоджуся.

— Мілано, люба, будь ласка, — Ніома рішуче підходить, хапає мене за руки й дивиться з благанням в мої очі. — Не можна, щоб хтось дізнався, що Його Осяяння поранений. Ми не вигадали нічого кращого, ніж сховати його в тебе.

Поранений…

Рон.

Все ж він. Господи…

Раптом в очах темніє й земля йде з-під ніг. Стою певне тільки тому, що знаходжу опору в руках Ніоми.

— Лікаря треба, — не своїм, безбарвним голосом кажу. Згадую, що я в іншому світі й тут таких, певне, нема. — Знахаря чи хто там у вас. Допомогти йому треба! — переходжу на хрипкий слабкий крик.

— Кращого знахаря, ніж Ілуна, немає. Ну, може, хіба що королева, — зітхає Аліка. — Все, що вона могла — зробила, а далі потрібен час, і щоб ніхто не дізнався. Тому ми маємо піти, а тебе з Його Осяянням сховаємо. Ти вийти й зайти зможеш, — озирається на сестер, — ну і ми теж, але більше ніхто до тебе потрапити не зможе.

— Але… чому саме в мене? Чому сховати? Що як… — боюся озвучити страшні припущення, тому просто замовкаю на півслові.

— Щоб брати не дізналися, — шепоче Ніома, стискаючи мої руки сильніше. Раптом обіймає мене, схлипує. — Пробач, я не хотіла. Я така дурна…

— Ніома! — гарчить її старша сестра.

— Так-так, — Ніома відпускає мене й відступає. — Я все, заспокоїлась.

— Наші брати дуже заздрять Його Осяянню, тому вони не повинні дізнатися, — пояснює Аліка. — Щоб не нашкодили йому. З ним обов'язково все буде гаразд, але потрібен час. А щоб ніхто нічого не запідозрив, ми маємо йти й відвести підозру.

Киваю розгублено. Насправді нічого не розумію, всі слова проходять повз мене. Зараз понад усе хочеться чкурнути туди, за двері позаду й переконатися, що з Роном справді все буде гаразд.

— Сестри запевнили мене, — Ілуна підходить впритул, пропалюючи мене злим поглядом, — що тобі можна довіряти. Але якщо ти підведеш нас і бодай слово комусь скажеш…

— Вона не скаже, Ілуно. Не лякай Мілану, — відтягує її від мене Аліка. — Ходімо.

— Я тебе попередила, — кидає Ілуна наостанок.

Та ці дівки за свого брата шкуру спустять. Аж дивує, вражає й захоплює така віддана любов. Саме любов, не страх чи банальна повага. Вони його реально обожнюють. А поганого хіба б обожнювали? Мабуть, він справді чудовий брат. Ну і, мабуть, добрий. Тільки ж несерйозний зовсім. Хороший брат — не означає хороший хлопець чи чоловік.

Ельфі чаклують з дверима, буквально за кілька секунд квапливо йдуть. Я озираюся на вхід до спальні. Щойно хотіла кинутися туди стрімголов, а тепер — страшно. Я дійсно боюся за його життя. Дуже. Неочікувано, але це відчуття здається таким природним, правильним, моїм.

Тому, відкинувши всі страхи, схопившись за останню думку, я прямую до спальні.