Глава 35

А потім сон несе мене кудись у невідомому напрямку. Я скачу на Нестримному у пітьмі, навколо дерева, густі хащі, я ухиляюся від гілок, притуляючись до міцної шиї коня. Мчу кудись, поспішаю, і дедалі більша тривога огортає моє серце. Боюся, якщо не встигну — втрачу щось дуже важливе, щось таке, без чого моє життя втратить сенс. Поспішаю, жену Нестримного, хоч він і так мчить повним ходом. Боюся не встигнути, дуже боюся…

Ліс навколо закінчується, обривається раптом. Але ні, не зовсім закінчується. Просто різко, наче хтось під лінійку межу поставив, він перетворюється на мертву пустку, як після страшного вибуху або пожежі. Тонкі голі стовбури моторошно хитаються, хоча вітру немає, я це точно знаю. Під ногами Нестримного чорна нежива земля. В повітрі кружляють темні пластівці, схожі на сніг. А ще то там, то деінде щось блимає в темряві, і я впевнена, що це на мене хтось дивиться! Страшні, потойбічні істоти, від яких краще триматися подалі.

Сироти шкірою від цього місця. Хочеться чкурнути назад, але я не можу, знаю, що мушу вперед рухатися. Міцніше тримаюся за Нестримного, знаю, що допоки я з ним — я в безпеці. Якщо не доведи Господи впаду й торкнуся поверхні — все, кінець мені. Ніхто не допоможе, поглине мене ця страшна порожнеча.

І ось, нарешті я на місці. Там, куди так відчайдушно рвалася, хоч і досі не розумію, чому. Переді мною розгортається битва, тільки я не можу розрізнити облич і подробиць того, що відбувається. Все, мов у тумані. Нестримний гарцює знервовано піді мною, я теж в паніці. Не знаю, хто з нас від кого перехопив цей настрій, але ми обоє дуже налякані. Я когось шукаю, наближаюсь наскільки це можливо. Лізти в саму гущу битви не наважуюсь.

Мій погляд чіпляється за знайому постать, тільки пам'ять чомусь приховує, хто це. Але відчуваю, що ця людина — і є те, що я шукала, до чого так відчайдушно прагнула і через що боялася. Я за нього хвилювалася, відчувала, що він в небезпеці. Але хто це? Чому я так переймаюся за нього? Більше, ніж за себе.

І що робити не знаю, щоб врятувати його. Та й від чого саме рятувати? Схоже, він і сам добре дає раду. Проте передчуття, що щось має статися, щось дуже погане, з кожною секундою зростає. Бачу, як він хоробро б'ється, сильний, сміливий, рішучий — замилуватися можна, якби не тривога всередині. Поруч із ним ще хтось, але той другий воїн явно не так вправно б'ється. Невідомі створіння, моторошні, на всохлих мерців схожі, наступають, оточують його. Чи її? Не можу розгледіти в сірій пітьмі під обладунками, чоловік то чи дівчина. Здається, все ж дівчина, і страшні створіння майже перемагають її. Хочеться кинутися на допомогу, але коня з місця зрушити не можу.

І справді, Нестримний завмер, як вкопаний. Не хоче йти туди, а мені так хочеться допомогти їм, хоч щось зробити, щоб зупинити неминуче. З завмиранням серця спостерігаю, як навколо того, за кого я найбільше хвилююся, спалахує яскраве світло й страшні створіння з гарчанням і шипінням відступають від нього. Але дівчина-воїн неподалік в небезпеці, і він кидається їй на допомогу. Кидається й не помічає, як позаду на нього мчить щось страшне, оповите темрявою.

І в цю мить з мене абсолютно несподівано виривається відчайдушний вереск:

— Ро-он!..

Прокидаюсь, підскакую на ліжку в холодному поту. Кілька секунд розгублено кліпаю, намагаючись зрозуміти, де я і хто я. Зі стогоном полегшення видихаю. Господи помилуй, треба ж щоб таке наснилося. Одяг прилип до тіла, я вся мокра, наче мене температурить. Плетуся до ванної кімнати, змиваю з себе піт і неприємний сон. Мама завжди казала, що вода має цілющі властивості. І зараз я повною мірою це відчуваю! Аж легше стає, коли виходжу з ванної й одягаю чистий одяг.

Дивлюся косо на диван у вітальні. Більше я на ньому спати не буду! У ліжку нормальні сни снилися. Що як його якось заговорили? Чи що там вони тут ще вміють, щоб я від кошмарів збожеволіла. Тут би все святою водичкою покропити, тільки де ж я її візьму?

До речі, про водичку. Пити хочу страшенно. Я собі набрала у їдальні внизу води, щоб те дивне зілля, яке мені ельфі підсовували не пити. Втамувавши спрагу, збираюся йти до спальні й нормально відпочити. 

Але не встигаю дійти. Двері мого помешкання різко відчиняються, мало не з ноги. Вихором влітає Ілуна. Лише мазнувши по мені поглядом, прямує далі. За нею заходять двоє ельфів, серед яких впізнаю Дагіра, і вони несуть когось третього. Слідом забігає Ніома — вся в сльозах, її підштовхує Аліка й зачиняє двері. Причому зачиняє якимось магічним фокусом — і тепер таке враження, що дверей там взагалі немає. Але ж я знаю, що вони були.

Але наразі мене турбує зовсім інше питання: а що вони всі тут роблять?