Глава 33

Думки так і крутяться вихором у голові. Сестри-шпигунки, королева, яка мене здихатися хоче, принц-ганчірка, про якого думаю постійно. Темрява, через яку й не втечеш нікуди. А ще до мене грумі того ж дня навідуються. Невже й цих королева підіслала? Розпитують, як я тут, бідкаються, що нові кандидатки в обрані, яких їм готувати доводиться, пихаті й зарозумілі, і вони дуже сумують за мною.

Не вірю. Нікому тепер не вірю. Тому швидко відправляю їх, пославшись на те, що мені працювати треба. Ну і йду працювати. Треба все швиденько зробити до приходу принца, щоб не перетнутися з ним. Приводжу амуніцію до ладу, Арчі крутиться поруч, бавиться, то зникає, то з’являється. Трішки з ним граюся, забувши про час. До Нестримного навідуюсь, Ів пригощаю смачненьким, прогулявшись до саду й зірвавши їй фруктів.

А потім ловлю себе на тому, що наче навмисне відтягую час. Я ж не хотіла бачити Рона! А тепер шукаю з ним зустрічі? Не може такого бути. Певне, це через те, що злюсь на нього, а йому байдуже. Хочеться якусь капость зробити, щоб не жилося йому так добре. От просто сьогодні й зроблю, а то що це за несправедливість? Я тут мучусь, а він і вусом не веде. Образно, звісно, вусів у нього немає. Цікаво, а як би йому було з вусами? І з борідкою? Йому б личило?

Тьху ти. Що за думки?

Ґхор виходить похмурий, насуплений. Побачивши мене, вимучено усміхається.

— Що сталося? Чому такий кислий? — запитую.

Він зітхає, ще похмурішим стає.

— Темрява, — відповідає вичерпно.

А я так усе й зрозуміла. Просто-таки майстер пояснень.

— І що там із темрявою? — прозоро натякаю йому, що мені такого пояснення недостатньо. Йду слідом за Ґхором, поки він обходить тварин, перевіряє, як вони почуваються.

— Здається, вона дедалі сильнішою стає, все дужче наступає. Я вже казав Його Осяянню, що потрібно жертву Оракулу принести, але він навіть слухати нічого не хоче.

Що?? Жертву? Яку ще жертву…

— Емм… — тільки збираюся уточнити в Ґхора, про що це він, як відчиняються двері й загін принца у повному складі заходить до приміщення. Теж всі похмурі, серйозні, зазвичай базікають, жартують, а тут раптом наче на похорони зібралися.

І між них Ніома й Аліка. Тільки на противагу решті, ці дві уміхнені, очі блищать, так і відчувається їхній запал.

— Допоможеш? — відриває мене від споглядання Ґхор. Я саме принца вгледіла, такого ж похмурого, як і решта його команди.

— Ага, звісно, — погоджуюсь, але йду готувати одного з темнокрутів, а не Нестримного. Тільки навмисне затрималася, поки принц мене помітить, а тоді чкурнула до стійла.

— У нас сьогодні бойове хрещення, — поруч з’являється Ніома. — Уявляєш, так швидко! Його Осяяння сказав, що нам не треба проходити останній рівень підготовки, влаштував нам з Алікою перевірку і сказав, що приймає нас у свій загін, — плескає вона в долоні. — Ой, а ти покажеш нам, як сідлати темнокрутів?

— Привіт, — Аліка теж підходить до нас. — Ти вже похвасталась, так? — з докором на сестру дивиться. — Не могла мене дочекатися.

— Ну вибач, — закочує очі вона. — Звідки мені було знати, як довго ти з Дагіром загравати збираєшся.

— Я не загравала з ним, — обурується і червоніє, як рак. 

Все ясно, середня, якщо не помиляюся, донька королеви теж влипла. Закохалася. Цікаво, з воєначальником хоч не заборонено зустрічатися? Чи він теж недостатньо вигідна партія для доньки королеви?

— Ой, та годі тобі. Він красунчик.

Поки вони базікають, я встигаю посідлати одного темнокрута. Виводжу його. Молодий ельф, з яким мені не доводилося спілкуватися, але, як і решта, він завжди вітається зі мною, впізнає свою їздову ящірку й одразу підходить, забирає. А я йду до наступного. Ґхор підказує, яких темнокрутів дівчатам готувати, вони старанно слухають, коли я розповідаю їм про тонкощі сідлання цих і досі дивних для мене тварин. 

Дівчата йдуть зі своїми темнокрутами, я відчуваю легке хвилювання за них. Сподіваюся, принц не буде наражати на небезпеку своїх сестер і з ними все буде добре? Все ж хай вони і докладають про мене королеві, але не здаються такими вже поганими. Мені здається, вони її просто бояться й у них вибору немає, тому, розібравшись у своїх почуттях, зрозуміла, що я не тримаю на них зла.

— Привіт, принцеско, — хрипкий голос за моєю спиною змушує здригнутися від несподіванки. Різко розвертаюся й мало не врізаюся в Рона, який підкрався до мене впритул. А він, радий старатися, вмить обвиває мене рукою й притискає до себе.

— Я не принцеса, — буркаю розгублено, впершись руками в його плечі.

— Злюка тобі не подобається, Мілося дратує, Мі-лоана ти не сприймаєш, принцеса теж не влаштовує. Чого ж ти тоді хочеш? — запитує таким дивним проникливим тоном, трохи хрипким голосом, і весь такий серйозний, що я зовсім гублюся. І від його питання, і від його близькості, яка чомусь не дратує, хоча мала б.

— Я… — слова застрягають у горлі. Так і застигаю з відкритим ротом, коли його погляд раптом опускається на мої губи. І мурашки шкірою. І мої руки, замість того, щоб відштовхнути принца, стискають тканину його одягу, чіпляючись міцніше.

Він нахиляється повільно, все ближче і ближче. Я вже думаю, що поцілувати збирається, навіть ладна стерпіти це — виключно заради експерименту, щоб остаточно переконатися, що терпіти не можу цього нестерпного принца й він анітрохи мені не подобається. Але він, лоскочучи диханням мою щоку, майже торкнувшись її губами, шепоче у вухо:

— Подумай, Мілоано, чого ти насправді хочеш, — і відступає від мене, розвертається й рішуче йде геть. 

Обсмикую себе, мало не кинувшись слідом, не схопивши його за руку й не змусивши зробити те, чого я чекала. Вже ж налаштувалася! Ні-ні. Не може він мені подобатися. І всі ці його питання, загравання — це все гра. Зачепила самолюбство, от і намагається довести собі, що він весь такий мачо і я розтану перед ним.

Дзуськи йому! Не бути такому ніколи!