Глава 31

Нікому не можна довіряти. Абсолютно нікому! Тільки тваринам. От Нестримний і Арчі — мої справжні друзі. Ну, ще Ґхор, мабуть. Але… оскільки він закоханий в Ілуну, довіряти йому теж не зовсім безпечно.

І причепилася ж до мене! Чим я тій королеві жити заважаю? Сиджу собі на конюшні, з синочком її взагалі не перетинаємось, чого вона від мене хоче? Що означає “здалася”? Куди я маю здатися? Кому?

Навіть королева підтвердила, що його сліпуче осяяння втратило до мене інтерес… А їй, бачте, не йметься. Куди мені подітися? Я б охоче додому повернулася, якби це було можливо. Але ж ні, дорога додому закрита, а тут мені не раді. Навіть ті, кого подругами вважала… 

Аліка!

Боже, яка я дурна… 

Вони мене що, отруїти намагаються?! А я їм довіряла! Думала, що Аліка й Ніома мої подруги! А виявляється… Чи Ніома не знає? Ой, сумніваюся, що не знає. Вони ж не розлий вода. І в змові з королевою. І що я їм усім поперек горла стала?

Злість така охоплює і розчарування. Дикункою мене називає, а сама вона хто?

Стоп.

Якась думка кружляє, але ніяк не можу її спіймати. Королева, її дочка Ілуна, моя колишня служниця Аліка… Щось все заплутано. А ще там про братів йшлося, яких мені, на щастя, не довелося бачити. З їхніми родинними зв’язками чорт ноги поламає. Навіть розбиратися не хочу.

Важливе от що: хоч принц і втратив до мене інтерес, але те, що звернув на мене увагу, просто таки дамокловим мечем наді мною нависає. Що ж тепер робити? Втекти — ще страшніше, з цією темрявою й небезпеками, що підстерігають на кожному кроці, далеко не втечу. Опускаю погляд на Арчі, а він, наче відчувши, теж голову підіймає й дивиться на мене. І погляд такий розумний, наче знає, які важкі думи в моїй голові зараз кружляють. Еге ж, ще й Арчі не відпустить. Он тільки спробувала без нього піти, так він Ґхора привів.

— Тікати мені треба, розумієш? — кажу йому проникливо. А що як зрозуміє?

І, здається, він розуміє. Тільки реакція мені зовсім не подобається. Він оголює свої зубиська й загрозливо гарчить, а Нестримний різко зупиняється й повертає голову в мій бік. Теж злим поглядом виблискує.

— Ее, хлопці, ви чого? — я гублюся від їхньої реакції.

От тобі й на. Вони що, справді зрозуміли мої слова? І явно не в захваті від моєї ідеї.

— Ну а що мені робити? — запитую роздратовано. 

Для початку перестати пити ту бурду, що підсовує мені Аліка типу для адаптації, гарного здоров’я і так далі. Якщо це королева дає, то вже зрозуміло, що нічого хорошо чекати не слід.

Арчі так гучно гаркає і клацає зубами у відповідь на моє питання, що я ледве не падаю з коня. Заїкою мене зробити вирішив? А він дивиться з явною насмішкою, а потім продовжує спокійно гуляти далі, забігаючи то вперед, то відстаючи й розвідуючи територію. Нестримний теж рушає з місця, наче то й не він щойно мене поглядом свердлив. Горда постава така й хода — ну точно кінь вартий звання королівського. І не поспішає нікуди. Щоб пробігся, іноді вмовляти доводиться. Не хоче й постійно зиркає на мене одним оком, мовляв, яке бігати, ти спершу так сидіти навчись. А як я навчуся, якщо він не буде бігати?

Повернувшись до конюшні, йду до себе. Потрібно подумати, що мені робити. А ще треба бути вкрай обережною. Насамперед виливаю зілля, яким мене поїли, а потім кайфую у ванній. Мало не засинаю, коли чую стукіт у двері.

Доводиться вибратися з ванної, в рушник загортаюся й відчиняю двері. На порозі стоять Аліка з Ніомою, усміхаються, наче це не королева їх до мене підіслала, щоб шпигувати й чимось труїти. Ох, добре хоч із Ґхором порозумілися й він не ображає мене, навіть робити нічого не вимагає, я сама йому допомагаю на добровільних засадах.

— Привіт, до тебе можна?

Дівчата часто до мене заходять, тепер зрозуміло, чому. Чайку попити, ага.

— Так, заходьте, — пропускаю їх. — Дайте мені хвилинку, одягнуся.

Коли повертаюсь, вони сидять, чекають, заводять порожню розмову, я слухаю, підтримую, і придивляюся. Намагаюся помітити те, на що раніше не звертала уваги. Щось в їхній поведінці, поглядах, у ставленні побачити, щось таке, що викаже їх. Але надто добре вони прикидаються, такими щирими здаються, що аж нудить. Запитують, як у мене справи, чи все добре, чи не потрібна мені допомога.

А я раптом розумію, що майже нічого про них не знаю. Про світ трохи розпитувала, враженнями своїми ділилася, а їхнім життям не цікавилась. А дарма.

— А чим ви займаєтесь? — вловивши момент, запитую.

Їхні очі спалахують, відразу розумію, що те, чим вони займаються, однозначно їм подобається.

— Нам нарешті дозволили пройти останній рівень підготовки, після чого ми зможемо стати захисницями, — радісно плескає в долоні Ніома. — Доросли нарешті.

— Захисницями?

— Так. Ми будемо разом з Його Осяянням боротися з темрявою й боронити королівство. Нас визнали достатньо сильними, щоб вступити в його загін, — з гордістю відповідає Аліка.

Тепер трохи зрозуміло. Хоча незрозумілий їхній ентузіазм.

— А є й інші? — запитую. Чергова прогалина в знаннях про цей світ, але поки не почула, і думки не виникло, що їх може бути багато.

— Так, у кожного принца, у короля і його братів, ну й інші є теж, але то взагалі не престижно, — відмахується Аліка. — Найсильніші ельфи потрапляють до Його Осяяння, але там відбір дуже жорсткий.

— Шкода, що ми не народилися хлопцями, — зітхає Ніома, — були б братами, а не сестрами, взагалі б свої власні загони мали.

— Ага, — вдумливо промовляю, киваючи.

Сестри…

Чорт!