Глава 30

Повернувшись до себе, відпускаю на волю емоції. В присутності принца ще якось трималася, а тепер реву, як ніколи в житті. Мої рідні й справді не пам'ятають мене, наче й ніколи не було в них старшої донечки Мілани. Тішить хоч одне — у них справді все добре. Рон, як і обіцяв, показав мені рідних. Привів у якесь дивне місце посеред лісу, до так званого оракула, а на ділі величезне пурпурового відтінку дзеркало просто в повітрі, поверхня якого постійно тремтить і змінюється. Типу порталу, тільки він нікуди не переміщує, а показує, відповідаючи таким чином на питання. Мої запитання ставив Рон, щось нашіптував, тримаючи мене за руку, після чого з'являлися "відео" того, що я хотіла побачити.

А тепер я в цілковитому роздраї. Ми поверталися назад у тиші, а Ґхор, побачивши мій стан, відправив додому. Додому… Схоже, я тільки зараз, після побаченого повноцінно усвідомила, що відтепер це мій дім. Дороги назад немає, потрібно змиритися і… намагатися жити далі. Адаптуватися, звикати, шукати своє місце в цьому світі. 

Наступні кілька днів цим і займаюся: придивляюсь, намагаюся призвичаїтися, допомагаю Ґхору, уникаю Рона… Тепер ще більше злюсь на нього за те, що витягнув з мого світу. Можливо, я і сама якось спричинила своїми думками те, що потрапила сюди. Але якби він не з'явився в моєму сні й не залишив той магічний напис, якби не причепився до мене, нічого б цього не було.

А тепер що? Тепер він вдає, ніби мене не існує. Справи у нього… А на інших обраних, жодних сумнівів, і час знаходить. А, ну так, я ж більше не обрана, так, служниця. Навіть не намагається зі мною заговорити, запитати, як у мене справи, чи все добре, як я взагалі переживаю той факт, що назавжди опинилася в чужому світі вдалині від родини. Скажете, що я ж сама його уникаю? То й що? Якби хотів, знайшов би. В моєму світі ж знайшов? А тут практично під боком.

Тільки ночами якісь дивні сни сняться, а потім прокидаюся з відчуттям, наче в кімнаті хтось є. Спершу лякалася, перевіряла — але нікого. А потім перестала звертати увагу. То просто місце чуже, світ чужий, ніяк звикнути не можу.

А мені сумно! Хочеться таке щось утнути… І в мить загострення цього бажання чомусь вибір падає на Нестримного. Поки Ґхор відпочиває перед нічною вилазкою, нишком сідлаю коника, який не зовсім коник, викликавши його щирий подив, і виходжу з ним за межі конюшні. А тут красааааа!

Ох, який же гарний цей світ! Мені тепер ніхто не забороняє ходити, куди я хочу. Єдине, Ґхор просив не відходити далеко, щоб не загубилася. Ну і Арчі з собою брати. З ним точно не заблукаю. Та цей хитрун ікластий мене за межі саду взагалі не випускає! А сьогодні я хочу нормально прогулятися, тим паче якщо верхи, то Арчі мені тільки заважатиме.

Вдихнувши на повні груди чистого повітря, в передчутті майбутньої пригоди тягнуся до стремені, щоб видертися на Нестримного…

Коли чую позаду:

— І куди це ти зібралася?

Ой.

Від того, як загрозливо звучить голос Ґхора, в мене мурашки шкірою. Ніжку обережно прибираю, озираюся з безглуздою усмішкою. А він дивиться на мене суворо. Поруч з ним Арчі виляє хвостом і корчить невинну пику. От зрадник! Це він здав мене!

— Нестримного вигуляти, — кліпаю віями й теж корчу невинну пичку, повторюючи за Арчі.

— Мілано, — хитає головою Ґхор, — ну от що тобі не йметься? То темнокрутів ледь не розгубила, бо тобі захотілося побачити, як швидко вони бігають, то Ів не зачинила й вона ледве…

— Ледве мене не проковтнула! — перебиваю його, згадавши той прикрий епізод.

— Не проковтнула б. Оові не їдять м'яса.

— А ця — їсть, — заперечую.

Ґхор тільки головою хитає, але приймає мудре рішення й більше не сперечається зі мною. Мені ж краще знати, хотіла вона мене з’їсти чи ні. До неї без смаколика взагалі підходити небезпечно.

— Ти мені скажи, в тебе вроджене тяжіння шукати халепи на свою дупу чи набуте?

— Набуте, — відповідаю впевнено.

— Ну, з цим ще можна якось боротися. То куди ти зібралася?

— Погуляти, — усміхаюся найчарівнішою усмішкою. Не ведеться, от що значить закоханий, моя харизма зовсім на нього не діє. Йду іншим шляхом: — Будь ласка. Будь ласочка, Ґхоре, — благаю його, склавши руки перед собою. — Я так люблю коней, а тут ось він, під носом, ну дозволь покататися. Я зовсім трішки. Прошу-прошу.

— Нестримний — не кінь.

А от тут я ладна посперечатися. Ну подумаєш, під час годування щось там блимає страшне й зубасте. Але ж решту часу — він зовсім як кінь. 

— Ну гаразд, — все ж поступається під моїм благальним поглядом Ґхор. Я плескаю від радості в долоні. — Тільки далеко не від'їжджати. І без Арчі щоб більше не виходила. Небезпечно там, Мілано. Не жарти все це.

— Вдень небезпечно? — дивуюся. — Я думала тільки вночі.

— Тільки вночі, але якщо ти заблукаєш і вчасно не повернешся, замість оборони королівства доведеться твоїми пошуками займатися.

— Так я ж верхи, хіба Нестримний не повернеться додому?

— Повернеться, якщо йому не закортить поїсти, а брама виявиться ближче.

Ой… От цього я точно не хочу: опинитися верхи на Нестримному, коли він ті дивні штуки з темряви поглинати буде.

Киваю, з усім погоджуюсь, але від ідеї прогулятися не відмовляюсь. Якщо з Арчі безпечніше, буду гуляти в його супроводі.

З цього починаються мої щоденні прогулянки на Нестримному в супроводі супер-песика. І хоча Ґхор бурчить, що Нестримний має вдень відпочивати, як і він, а я заважаю, але ж сам бачить, як кінь радіє й теж чекає, коли я прийду з ним гуляти. Тим паче я недовго, просто насолоджуюся й намагаюся навчитися їздити верхи. Не знаю, чи в мене виходить як треба, але тримаюся я щоразу впевненіше, навіть коли Нестримний біжить риссю. Якщо вдається вмовити його пробігтися. А з управлінням все просто — мені здається, що він читає мої думки, щоправда, не завжди слухає.

Одного разу під час такої прогулянки мене заносить кудись не туди, і ми опиняємося біля невеликого водоспаду з озером, схованого між дерев. В мене дух перехоплює від краси. А ще серце завмирає від страху, коли я чую вдалині голоси, а потім і бачу двох ельфі, які прямують в наш бік.