Глава 29

Боже, ми несемося з шаленою швидкістю. Мене зараз заколише й знудить, або звалюся сторч головою на землю. Але це не заважає мені пропищати скривджено у відповідь:

— А ти припини бути таким зарозумілим індиком, який думає, що якщо він принц, то перед ним усі в коліна падати мусять і вклонятися перед ним!

— Але ж мусять!

— Але ж не в моєму світі! Я тобі нічого не мушу! Я спокійно собі жила… А ти…

Розумію, що більше слова сказати не можу. Грудка стала поперек горла, злість разом зі сльозами рветься назовні, перекриваючи страх. Припиняю хапатися всім, чим тільки можна. Впаду — то так і буде.

І майже одночасно Нестримний стишує хід і зупиняється, а моє тремтяче тіло тягнуть вгору. Доводиться вчепитися в ельфа, бо не розумію, скинути він мене намагається чи посадити. Але ні, він допомагає мені сісти, тільки чомусь обличчям до себе. Практично на себе саджає, притягнувши впритул. Дивиться на мене розгублено, схвильовано. Обійнявши однією рукою, іншою торкається щоки й повільно веде, витираючи непрохані сльози, розганяючи мурашки шкірою.

— Пробач, — раптово звучить з його вуст. Настільки несподівано, що я гикаю від подиву й ретельно стримуваного рюмсання. — Тільки не плач, Мі-лоано, — де щойно був його палець, ніжно торкаються губи. — Не плач, принцесо, — він обіймає мене міцно, притискає до себе, а я взагалі в дикому ступорі від цього спонтанного потоку ніжності. Навіть плакати перестаю, тільки гикаю знову. Ненавиджу цю дивну реакцію свого тіла, але майже завжди, коли плачу, ще й гикавка нападає.

Комусь смішно, а мені образливо. Хоча Рон не сміється. Зовсім не сміється, коли я гикаю знову, а потім, здавшись, несміливо обіймаю його у відповідь. Так спокійно стає, добре, що я б охоче ще раз заплакала. Чому — незрозуміло.

— А я прочитав історію про Доріана Грея, — тихо каже він. — Складно було дістати, та все ж прочитав. Тільки я так і не зрозумів, чому ти мене з ним порівняла.

— Тому, — відповідаю змістовно. Що там незрозумілого?

— А, все ясно.

— І що тобі ясно?

— Що з тобою нічого не ясно. Характер — жахливий.

— Хто б казав, — пирхаю, схлипуючи, і відхиляюсь від нього. Штурхонути від душі не наважуюсь, бо на Нестримному височенько, падати якось не хочеться, але й бути в такій близькості з принцом — це вже занадто.

— В мене характер, як і належить спадкоємцю трону, — карбує. — А в тебе, на жаль, зовсім не такий, як має бути в обраної спадкоємця.

— Я й не напрошуюсь, — роздратовано відрізаю у відповідь. — І взагалі, годі мене мацати, — скидаю з себе його руки. — Якщо покарання закінчено, поверни мене назад. В мене ще купа роботи.

Рон окидає мене примруженим поглядом, так, наче дірку в мені пропалити намагається.

— Не закінчено. Повернись, — звучить наказовим тоном. Він підштовхує мене, вчепившись у талію.

— Куди?! Ні! — злякано вигукую й хапаюсь за його руки.

— Заспокойся. Я триматиму. Ти не впадеш.

З підозрою дивлюся на нього. Так впевнено говорить, що жодних сумнівів не виникає. Ну не буде ж він справді на землю мене скидати? А сили в нього огого, я вже переконалась. І хоч не дуже хочеться, але якщо в них так заведено… дивне, якщо чесно, покарання.

Зітхнувши, повільно, обережно перекидаю ногу, тримаючись однією рукою за Рона, іншою — за Нестримного. Страшнувато, але мене надійно притримують міцні руки, і я вже майже впевнена, що не впаду, якщо тільки навмисне не відпустить.

А далі прикидаю, як мені повернутися в попереднє положення й лягти на холку. Та ну ні, я так точно впаду. Сама не зможу. І так сиджу, як сорока на тину. Якби Нестримний не стояв, як вкопаний, а Рон не тримав міцно, вже б внизу була.

— А може, ти мене покладеш? — несміливо пропоную, кинувши на нього погляд. І спостерігаючи, як в подиву розширюються його очі.

— Куди покладу?

— Ну як куди? Туди, — киваю назад.

— Навіщо? — хмуриться.

— Для покарання, — починаю нервувати. Я ще й пояснювати мушу? — Гаразд, сама якось впораюсь, — бурчу. — Тільки не треба мене ляскати більше. Це неприємно й образливо.

Не встигаю й поворухнутися, як виявляюсь обвитою за талію обома руками принца і втиснута в його спину.

— Неочікувано, принцесо. То ти полюбляєш, коли тебе карають? — палко шепоче у вухо.

— Що? Ні! Ти ж сам казав про покарання, ще й вдарив мене!

Він хмикає, обіймаючи мене міцніше.

— Ногу перекинь і сядь зручно. Я всього лише хотів показати тобі місцевість, а по м'якому місцю отримала, бо з тобою інакше не виходить. Та заспокойся вже, — гарчить, коли я намагаюсь відштовхнути його руки, вже пересівши нормально. Тільки в результаті опиняюсь ще щільніше притиснутою до міцного тіла позаду. — Ось, бачиш? Ти ж не можеш нормально, характер просто нестерпний. Істеричка.

— Ти! Ти… сам істеричка! А нормально пояснити не можна було?

— Я тобі пропонував нормально, — прибирає від мене одну руку й підхоплює повід, іншою ж продовжує міцно тримати за талію. — Ти що сказала? — я мовчу, пирхаю роздратовано разом з Нестримним, який рушає з місця й повільно крокує стежкою. — Отож-бо, — продовжує, — ти тільки накази чуєш і коли з тобою суворо. Ніжність ти не сприймаєш.

— Та ти… — я задихаюсь від обурення. — Ти… нестерпний хвалькуватий зарозумілий нахаба! І що таке ніжність — ти уявлення не маєш!

Він мовчить. На мій подив, ігнорує мої останні слова й не вступає в суперечку. Тільки зітхає так, наче весь тягар світу на його плечах лежить. А я вражено роззираюся навкруги, тільки помітивши, як тут гарно. Ми заїжджаємо в ліс. Пурпурові сонячні промені, пробиваючись крізь крони дерев, створюють неймовірних відтінків картину, приглушено освітлюючи ліс і все навколо. Така краса, словами не переказати. І я нарешті можу все це побачити.

— Подобається? — звучить тихо біля вуха. Здригаюсь від його хрипкого голосу. Тілом прокочується хвиля приємного тремтіння.

— Дуже, — видихаю, забувши від краси навколо про всю свою неприязнь до принца.