Глава 28

— Його Осяяння майже ніколи не приходить сюди вдень, — шепоче Ґхор, щоб почула його лише я. — Тільки якщо якась біда станеться.

— А, не хвилюйся, — заспокоюю його. — Все нормально. То він карати мене прийшов.

Керраві в подиву здіймає брови, а принц тим часом вже рішуче йде в наш бік. Не відразу розумію, що відверто витріщаюсь на нього. Красень, як не крути. Вишита золотистими нитками сорочка застібнута лише на кілька ґудзиків внизу, оголюючи рельєфний торс, і заправлена у вузькі штани для їзди верхи. Зверху накинуте щось на зразок камзола з високим коміром. Довге волосся укладене на один бік в стильну зачіску, залишаючи одне видовжене вушко відкритим. Раптом захотілося доторкнутися до цього вушка… язичком. Щось мені ці його вушка спокою не дають. Ніколи за собою такого не помічала, щоб ця частина тіла здавалася мені сексуальною. Але ж я і ельфійських вух раніше не бачила.

І взагалі, прикро визнавати, але він справді еталон краси. Всередині метелики пурхають, варто побачити його. Поки він не розтуляє рота. Або ж не вмикає режим нестерпності на максимум.

— Мі-лоано, — окидає мене примруженим насмішкуватим поглядом, — так і знав, що зі смаком у тебе справжня катастрофа, — прицокує й хитає головою. — Вчити й вчити. На, переодягнися, — Рон простягає до мене руку, в якій тримає охайно складений одяг.

Дивлюся на його руку, як на отруйну змію. Здіймаю погляд на принца.

— А яка різниця, в чому мене карати?

— О-о, дуже велика, — заявляє із багатообіцяльною посмішкою. — Ґхоре, підготуй Нестримного, — наказує суворим тоном. Керраві вмить зникає з поля зору, спершу вклонившись. Вміє ж він бути деспотом. — А ти, колючко, йди поки переодягнися, — і пхає мені в руки одяг, миттю спричинивши справжній бунт всередині.

І не лише деспотом бути вміє. Ще йому вдається розізлити так, що хочеться надавати потиличників.

Одяг, покарання, Нестримний… Він мене що, четвертувати збирається? Чи змусити бігати за конем-тінню, прив'язавши до нього для певності, щоб дорогою не чкурнула кудись і не втекла?

Йду до комірчини, яку мені Ґхор виділив, скидаю сукню, нервовими рухами натягую штани, якусь кофтину, жилетку… І з подивом розумію, що цей одяг — просто шикарний, зручний, із приємної тканини. А ще хоч і закриває все наглухо, але облягає, наче друга шкіра. 

Його нахабство принц розщедрився на нормальне вбрання для мене? А потім відбере і дасть щось ще гірше, ніж ця сукня, що валяється на підлозі? Щоб на контрасті відчула весь кайф і почала благати в нього про милість?

Не дочекається!

Гордо задерши підборіддя, ходою від стегна виходжу з кімнатки. І розчаровано зітхаю. Так старалася, щоб справити враження, а принца вже і близько немає. В подиву роззираюсь, але крім Ґхора, який стоїть неподалік, нікого немає.

— Його Осяяння наказав тобі виходити, щойно будеш готова, — каже Ґхор, із цікавістю розглядаючи мене.

Роблю крок, другий, а потім зупиняюсь.

— Слухай, Ґхоре, а як ти гадаєш, він же не вивезе мене десь у ліс і не залишить там? Або бити… він же не буде мене? — дивлюся на нього з надією.

Ґхор тільки знизує плечима.

— Взагалі, Його Осяяння не схильний до жорстокості. Але вміє бути не лише веселим і компанійським, але й жорстким, як і належить кронпринцу. Тому все залежить від того, наскільки ти його розгнівала.

— Ну, — зітхаю, — в разі чого не ховай ту диво-мазючку. Може знадобитися.

Знову зітхаю і йду отримувати покарання.

— Вона тобі навряд чи допоможе, — каже Ґхор, ось так просто обламавши останню надію.

Ну, в такому разі буду відбиватися. Хай тільки спробує мене зачепити.

Відчиняю двері з того боку конюшні, де ще ніколи не була. І відкриваю рот від захвату. Неймовірно яка краса. Перед конюшнею розкинулася зелена галявина, на якій ростуть невеличкі плодові дерева, ті самі, вочевидь, які дають енергію й дуже поживні. Вдалині гордо височіють гори. За галявиною видніються густо натикані верхівки дерев, мабуть, там ліс.

А переді мною, тобто перед виходом, милується вінець цього видовища: сам кронпринц верхи на красені-Нестримному. Нестримний тупцює на місці, пирхає, головою махає. Кортить йому вже побігати. А помітивши мене, завмирає й окидає мене здивованим поглядом. Майже як вершник на ньому. Тільки у вершника погляд не здивований, а якийсь… дивний. Наче очі зараз з орбіт випадуть.

Підбираюсь, підборіддя задираю, щелепу підібравши. А то ще помітить, як на нього витріщаюсь, подумає, що через нього щелепу й загубила. Але ж то від краси навколо! Ну і зовсім трішки від його краси. Верхи на Нестримному він має шикарний вигляд! А ще цей одяг… ух! Хоча йому, чортяці такому, все личить.

Рон мовчки простягає мені руку. Серйозний такий, зосереджений. Хмурюсь, не зрозумівши, чого він від мене хоче. Руку йому цілувати я не буду. Хіба що вкусити можу.

— Ну, чого завмерла? — в нетерпінні перебирає пальцями. — Ніяк не звикнеш до моєї краси?

Рррррр!..

Точно вкусити хочеться. Копняка не дам, бо ще Нестримного злякаю.

— Ніяк не звикну до твого нахабства, яке йде в тісному тандемі із самозакоханістю, — випалюю обурено.

— Та ну, — в подиву скидає брови. — Ще скажи, що не задивляєшся на мене, — пирхає.

— Було б на що! Забув, яким красенем ти постав переді мною вперше? От таким я тебе й бачу, ясно?!

Хмуриться, злиться, щелепи стискає… А потім раптом нахиляється, підхоплює мене під руки й тягне до себе, перекинувши перед собою через холку коня.

Як?! Як він міг так нахилитися й підняти мене?! Це ж скільки сили треба мати? Це перше, що думаю. А друге — злюсь добряче, бо я не мішок з картоплею, щоб ось так мене перекидати. І третє… скрикую, тому що він добряче ляскає мене по дупі! Зовсім здурів?

— Відпусти! — скрикую й намагаюся зіслизнути з коня.

Але він не дає, тримає мене, ще й рушає з місця. Тепер точно не зіскочу. Навпаки, шукаю, за що вхопитися.