Глава 26

Кілька секунд я розгублено дивлюсь на непритомного чоловіка на підлозі, озираюсь, але тут більше нікого. З глибоким подивом розумію, що більше варіантів немає — це і є Ґхор. Тим паче на ньому накидка, в якій ходив керраві. Тобто, виходить, він може перетворюватися на людину? Чи не зовсім людину?

Відійшовши від шоку, помічаю поруч із ним металеву баночку на підлозі. Нахиляюсь, відкриваю, там якась мазь. Вочевидь, це і є ліки. Написів жодних, пахне травами, вигляд має дивний, а чоловік — непритомний, запитати немає в кого, тож потрібно діяти навмання в надії, що гірше не зроблю. 

Ледве вдається перевернути його на спину, щоб дістатися до рани. Вона не настільки глибока, як мені здалося спершу, але, здається, вона стала ширшою. Наче розповзається шкірою. Це взагалі нормально? Сподіваюся, це не заразно. Черпнувши побільше мазі, обережно наношу її на рану, а закінчивши, думаю, що ж робити далі. А що як він помре? Ще мене звинуватять. Та і яким би неприємним Ґхор не був, а шкода, якщо з ним щось станеться.

Ні, треба все ж когось покликати на допомогу. Може, Аліку з Ніомою? Вони наче хороші дівчата. Та тільки я намагаюсь підвестися, як чоловік хапає мене за руку й розплющує очі.

— Дякую, — видає хрипко. — Переоцінив я свої сили, а ти мене врятувала, — і усміхається хоч і змучено, але несподівано ласкаво.

Він дуже гарний. Тільки зараз це помічаю, бо до цього була зайнята його раною й хвилюваннями. Деяка схожість з Ґхором, який напівкінь, присутня, але… Цей — реально красень. Я думала, що тільки ельфи всі красунчики. Чи він теж ельф? Зараз дуже схожий, вуха трохи видовжені, тільки значно кремезніший.

— Будь ласка. А ця мазь допоможе? Може, треба ще щось зробити? Я б перебинтувала, якщо скажеш, де знайти бинти. Водички тобі принести? Тобі не холодно? А як так вийшло, що ти з напівконя раптом людиною став?

Потік питань виривається з мене мало не на одному подиху. Під кінець Ґхор відверто усміхається, і дивиться дуже приязно, зовсім не так, як раніше.

— Мазь допоможе. Зараз, кілька хвилин полежу, і стане легше. А потім я тобі все розповім, — бачу, що йому важко говорити, тому просто сідаю поруч і чекаю, спостерігаю, щоб не стало гірше.

Гірше наче не стає, жару нема, хоча, може, вони інакше хворіють, адже навіть рана виглядає не так, як у людей. Але минає не кілька хвилин, а значно більше. Ґхор засинає, тож я приношу ковдру і вкриваю його, а сама сиджу поруч. Підлога встелена соломою, не холодно, але він практично голий крім тієї накидки, раптом ще й застудиться?

Коли Ґхор розплющує очі, а за відчуттями минає близько години, вигляд він має вже значно кращий. Тільки дивиться на мене якось здивовано.

— Що? Як ти? — запитую, а він відкидає ковдру й дивиться на рану. І я туди ж дивлюся. Справді нереально швидко загоюється.

— Дякую. Значно краще, — здіймає на мене винуватий погляд. — Я маю тобі дещо пояснити й перепросити.

Ґхор сідає, поволі підводиться. Хоч би не впав, бо я його точно не втримаю. Високий, м’язистий, кремезний чоловік років тридцяти на вигляд. Але він доволі впевнено тримається, за стіну притримується і йде до кімнати, кивнувши, щоб йшла слідом.

— Ти зовсім не така, як мені казали, — всміхається Ґхор, напівлежачи влаштувавшись на ліжку. Я ж сідаю поруч.

— А мені сказали, що ти людей недолюблюєш, — хмикаю. — Дівчат.

— З вашого світу знав лише одну, але досвід не дуже приємний, — хмикає він. — Втім, ти не така. І допомігши мені, хоча не повинна була після мого ставлення, тільки підтвердила це. Я й так не відрізняюсь м’яким і ласкавим характером, а з тобою взагалі перегинав. 

— А хто тобі про мене розповідав? — користуючись нагодою, вирішую розпитати. — Рон? Тобто його осяяння? — от як не стараюсь, а не виходить сказати без кривляння й лукавства.

— Ні, — дивується Ґхор. — Його Осяяння нічого про тебе не говорив. Ну, майже. Тільки коли побачив, яку я кімнату для тебе виділив… — винувато усміхається. — Думав, що він мене приб’є, — що, занадто розкішна для такої колючки, як я? Але запитати не встигаю, бо Ґхор продовжує, добряче шокуючи мене: — Я перед тобою в боргу, тому розповім, як є, але ця розмова має залишитися між нами, добре? — я киваю. — Королева, саме вона сказала, що ти зарозуміла, нахабна і тебе слід поставити на місце. Я нічого не запідозрив, аж поки не побачив, як тебе сприймають тварини, а їх не обдуриш. Ти їм подобаєшся, навіть Нестримному, для якого поглинути життєву силу — як раз плюнути.

Мої очі округлюються в шоку. Це він про того вредного, але милого коника? Та ну…

— В твоєму світі таких немає, вірно? — здогадується Ґхор. — Тіні — це створіння, які тільки зовні нагадують коней. Темрява змінила їх. Вони харчуються життєвою енергією, або ж самою темрявою. Якщо деякі істоти, на яких темрява залишила свій відбиток, як наприклад оові або темнокрути спокійно можуть обходитися звичною для цих видів їжею, то тіні — ні. Тому я й казав тобі, щоб не підходила до нього. Спершу думав, що він не чіпає тебе через запах Його Осяяння на тобі, але потім… Очевидно, що ти сподобалась Нестримному й він не завдасть тобі шкоди. Як і Арчі тебе прийняв. Його теж торкнулася темрява, зробила його іншим.

Стільки інформації, що я ледь не забуваю найважливіше:

— Так а що там королева? Чим я їй не вгодила? — перебиваю Ґхора. Це питання значно важливіше, а з рештою розберусь потім, а то мозок закипить.

— Не знаю, але очевидно, що ти їй не подобаєшся. І краще, щоб вона думала, що все йде за її планом. Ніхто не повинен знати. І про мою рану теж. Добре?

— Звісно, — киваю. — А чому ніхто не повинен знати про твою рану?

— Моє тіло більше не здатне опиратися темряві. Рана мала загоїтися відразу, але ось, як бачиш, — киває на свій бік. — Мені доводиться перетворюватися на тіньову іпостась, тому що мазь, яку мені принесла Ілуна, на мою істинну подобу не діє. А приймати тіньову заборонено.

Тіньова іпостась? Заборонено? Як же все заплутано. Щоб з усім розібратися, не вистачить і цілої ночі.