Глава 25

Рон пропалює мене лютим поглядом. Ніколи не бачила його таким злим, хоча характер в нього не подарунок, але зараз… Хочеться втекти. Навіть Нестримний завмер по струнці! Щоб якось відвернути увагу принца, повертаюсь і продовжую сідлати коня. Той стоїть, не ворухнеться, а я з переляку й сідло примудряюсь спритно закинути, і ремінь затягую, ну, майже затягую. Оголену спину пече вогнем від погляду ельфа, от і хочу швидше втекти. Закінчивши, поспішаю зникнути з його очей, коли в спину долітає холодним, загрозливим тоном:

— Пощастило тобі, що я не маю часу. Нікуди не йди, поговоримо, коли повернусь.

Ой, злякав їжачка голою дупою. Поговорити він зі мною збирається. Вже нічим лякати, і так свої погрози миттю втілив у життя, відправивши до “конюха”. Що цього разу вигадає? Боюсь, багато чого, але не в тім річ насправді. Ельфі допомогли мені, а якщо я почну з ним заїдатися, підставлю дівчат. Тому, щойно натовп зникає за дверима, мчу до своєї нової оселі, щоб переодягнутися. Добре, що не викинула ту страшну незручну сукню. Дуже не хочеться, але одягаю її, щоб вже точно відчепився. Повертаюсь до конюшні й чекаю…

Чекати доводиться довго. Я за цей час встигаю заново протерти всю амуніцію, що залишилася тут, походити з кута в кут, навіть до воріт, що ведуть на вихід із замку підійти. Але переді мною вмить виникає Арчі й не пускає на вихід. Ну й добре, не дуже вже й хотілося. Краще поки відпочину. Йду до кімнати, яку милостиво виділив мені Ґхор, сідаю на матрац і, спершись об м’який теплий бік Арчі, засинаю.

Прокидаюсь від того, що хтось підхоплює мене й підіймає в повітря. Злякано сіпаюсь, вмить прийшовши до тями. Широко розплющеними очима дивлюся на Рона, який, опустивши мене на землю, міцно тримає за талію. Нічого не розумію, крім того, як змінюється його погляд з ніжного, ласкавого, трохи втомленого, на злий, роздратований, потемнілий, коли я відштовхую його від себе.

— Ваше осяяння, ви вирішили поки я сплю вкинути мене в клітку до якогось небезпечного звіра, щоб мене зжерли й по тому? — верзу спросоння дурню. Чи з переляку.

Він хмикає, всміхається кутиком губ.

— Таку колючку, як ти, навіть небезпечні звірі жерти не хочуть, бояться подавитися.

— Ну й добре! — огризаюсь у відповідь. — Беріть з них приклад. Ось, — відступаю, щоб розгледів, — я переодягнулася, що ще вам від мене треба?

Його вигляд з роздратованого раптом змінюється веселощами.

— Я радий, що ти нарешті починаєш розуміти, де твоє місце, — з підступною посмішкою заявляє, а я задихаюсь від обурення. — Але я не наказував тобі одягати цю ганчірку. Завтра опівдні щоб чекала на мене тут, — і розвертається на вихід.

Стоп, а що мені тоді одягати? І чому це я маю чекати на нього?

— Навіщо? — запитую, чкурнувши слідом.

Він зупиняється, озирається, окидає мене примруженим поглядом.

— Для покарання, звісно, — каже з хижою усмішкою.

І йде.

Яке ще покарання?! За що? Поспішаю за ним, але він так швидко йде, що спробуй встигнути.

— Рон! — не озирається. Наче тікає від мене.

Мій погляд чіпляється за керраві, а ноги несуть вперед. Мозок не відразу реагує, не в ту ж мить аналізує ситуацію, хоч і підказує, що щось не так. А коли до мене доходить, я різко зупиняюсь, забувши про слова принца і його погрози. Двері грюкають, а я біжу назад, зрозуміши, що Ґхор — поранений!

Ні, він не те щоб стікає кров’ю чи падає з ніг, але я бачу, з яким зусиллям, тримаючись однією рукою за бік, керраві іншою знімає з темнокрута амуніцію. Підійшовши, підхоплюю зняте ним сідло. Воно на диво легке, отже, рана серйозна, якщо Ґхор так морщиться й ледве тримає його. Що там сталося, чому йому ніхто не допоміг і залишили тут одного?

— Ти присядь, — кажу йому, потім розумію, що не те щось бовкнула. — Чи приляж. Чи постій! Я зараз, покличу когось на допомогу.

І поспішаю на вихід, тримаючи перед собою сідло.

— Ні! — мало не з благанням вигукує. — Не треба нікого кликати.

Я озираюсь. В очах керраві відчай. Нічого не розумію.

— Але ти поранений.

— Подряпина. На мені швидко загоїться, — але ж морщиться при цьому від болю, хоч і намагається триматися.

Щось мені підказує, що він бреше.

— Ану покажи, — вимагаю. Опустивши сідло, підходжу до нього й тягну вбік його руку, бо Ґхор не поспішає здаватися. — Нічого собі подряпина, — здіймаю на нього погляд. Та там діра ціла, тільки дивно, що кров не тече. Де це він так? Кого вони там ганяли, звірів диких чи що? — Ґхор, тобі допомога потрібна.

— Мілано, — зціпивши зуби, зітхає, — я тебе дуже прошу, не говори нікому. Що хочеш проси, тільки щоб королева про це не дізналася.

Мозок з шаленою швидкістю перемикається з одного завдання на інше, намагаючись обробляти інформацію. А що такого страшного в тому, якщо королева дізнається, що він поранений?

— Добре, — погоджуюсь, розпитаю його потім, зараз допомогти треба. — Ніхто не дізнається, якщо ти скажеш мені, чим обробити рану і дозволиш тобі допомогти.

Очі Ґхора розширюються в подиву. Навіть подих затамовує на мить і дивиться на мене кілька секунд, не кліпаючи. А потім ледве помітно киває.

І тільки поспіхом знявши решту амуніції з ящірки, до мене доходить, що я зовсім страх втратила, а тварина навіть не намагалася нашкодити мені, тільки обнюхувала з інтересом. Звісно, я розуміла, що Дагір навряд чи буде мене обманювати, коли казав, що вони безпечні, але ж проти інстинктів не попреш. Страшно було — і все.

Перед дверима своєї кімнати Ґхор зупиняється, озирається на мене, наче сумнівається, чи можна мені довіряти, та потім все ж відчиняє й пропускає мене вперед, а сам заходить слідом. Дивлюся — ну точно стійло, правду казали ельфі, що в нього все, кхм, мабуть, все, як у коня. Але після цього моя черга дивуватися, коли керраві відчиняє ще одні двері, за якими… звичайна кімната, з ліжком, як у людей, столом і… та звичайнісінька!

— Зачекай тут хвилину, — просить, справді просить! — Я візьму все… необхідне і прийду.