Глава 24

Кажуть, що робота — не вовк, в ліс не втече. І дуже шкода, що не тікає. Коли я закінчую з горою вуздечок, сідел та іншої незрозумілої фігні, надворі вже, підозрюю, вечір. Ніг не відчуваю, долоні пече від масел для шкіри, почуваюся виснаженою. Бреду в бік вбиральні, щоб вимити руки й освіжити обличчя. 

А коли виходжу, думаю, а чи не сховатися назад? Компанія ельфів у тому ж складі знову тут, і одного з них мені аж ніяк не хочеться бачити.

— Годі байдикувати, займися ділом, — гримає Ґхор, проходячи повз мене.

Це я байдикую?! Я тільки рота розтуляю й затуляю від обурення, не знаходячи слів. Він не затримується, йде далі, а я поспішаю навздогін, відмерши. Що за претензії? 

— Взагалі-то, я всю амуніцію привела до ладу, — кажу, ледве наздогнавши його й намагаючись не відставати від керраві. — Щойно закінчила, а не байдикувала.

Він кидає на мене скептичний погляд, хмикає, але нічого не каже й не пригальмовує. Заходить до найближчої кімнати, ретельно оглядає амуніцію. Я все чекаю, що зараз вираз його обличчя зміниться, він похвалить мене, ну хоч трішки. Але Ґхор навпаки, стає все більш незадоволеним. Навіть роздратованим.

— Ось тут пропустила, а тут якісь плями залишилися. І це ти називаєш “привела до ладу”? — видає свою оцінку. В мене настрій вмить падає.

— Так я ж тільки вчуся, — кажу на своє виправдання.

— Перероблюй. Зараз. Швидко, — гаркає.

Всередині все закипає від обурення. І сил вже немає, а він хоче, щоб я по другому колу все робила? Та не встигаю я висловити керраві все, що думаю з цього приводу, як чую позаду важкі кроки.

— Ґхор, ми поспішаємо, — від командного голосу, що так несподівано звучить за моєю спиною, сіпаюсь, але не обертаюсь. Принц навідався власною персоною, той, що за власною сяйнистістю ні чорта не помічає. — Потім помічниць вичитувати будеш. У нас бар'єри по швах тріщать, готуй темнокрутів, мені Нестримного. Ти теж потрібен, спробуємо їх відігнати.

І йде геть.

Я нічого не зрозуміла. Які бар'єри? Кого відігнати? Стоп. А він що, не впізнав мене? Упс. Зі спини не зрозумів, ажеж! Я ж не в тій дурній сукні, а в нормальному вбранні й не розпатлана.

Ґхор вилітає слідом за принцем, нічого не сказавши. Мабуть, амуніція почекає. Піду допоможу, Нестримного підготую. Щось там у них термінове, тож треба поквапитися. Бачу, що деякі ельфи розбрелися стійлами, готують самі собі ящірок, ой, тобто темнокрутів. Невеличка групка, в тому числі Рон, дівчина-ельфі та Дагір стоять і щось тихо обговорюють. Виглядають схвильованими, напруженими.

Що ж сталося?

Дагір, який стоїть до мене обличчям, помічає мене першим, коли я підходжу до кімнати з амуніцією. Його брови виразно підскакують вгору, в очах спалахує блиск, а губи розтягуються в ледве помітній загадковій усмішці. Він киває мені й повертає увагу співрозмовникам.

Зібравши все необхідне, йду до стійла Нестримного. Він, кинувши на мене зацікавлений погляд, підходить ближче. Я на радощах опускаю амуніцію на підлогу й починаю готувати коня. Кладу на його спину товсту тканину, яка, здається, називається вальтрап, щось таке пригадую. Нахиляюсь за подушкою під сідло… А коли повертаюсь до Нестримного, вальтрапа вже немає. Це як? Кінь стоїть як стояв, а на спині його нічого немає. Тільки кліпаю розгублено, нахиляюсь, зазираючи, може, впало?

— Не зрозумів, — чую до болю знайомий голос позаду. І дуже незадоволений. — А ти що тут забула?

Дивно, Рон мене дратує, іноді хвилює, страшенно кортить зробити все йому наперекір і утерти носа… Але коли він говорить таким тоном, в мене мурашки шкірою і справді хочеться в поклоні перед ним ластівкою розпластатися. Є щось таке, мабуть, довго тренувався, відпрацьовуючи командний тон.

Я різко випростовуюсь. В цю ж мить Нестримний нахиляється до підлоги, сіпає головою і… я бачу, що він підіймає той самий вальтрап, який я шукала! Він таки його скинув, а тепер швидесенько назад на спину собі кидає, щоправда, не зовсім прицільно, трохи перестаравшись із зусиллями… 

Вальтрап летить в мене, я рефлекторно сіпаюсь, намагаючись його спіймати, а не отримати ганчіркою в обличчя, на щось наступаю, втрачаю рівновагу. І падаю. Прямісінько в руки одного незадоволеного ельфа.

Міцні руки стискають мою оголену талію. Рон сердито пихтить над моєю головою. Шумно втягує повітря. Руки стискаються ще міцніше.

І раптом я опиняюсь до нього очі в очі. Крутнувши мене, Рон дивиться нетямущим поглядом. Спершу на обличчі нерозуміння, потім впізнання, за ним подив. А далі — лють, коли він відхиляється, продовжуючи тримати мене, і проходиться по мені поглядом. Злим таким поглядом, що хочеться зіщулитись. Але я змушую себе стояти, розправивши плечі.

— Хто тобі дав цей одяг? — гарчить крізь зуби.

Ой-йо. Глибоко в душі я сподівалася викликати реакцію, але точно не таку. Та він аж палає від злості! Не хочу, щоб ельфі через мене дісталося. Тому, скинувши підборіддя, холодно карбую:

— А вам яка різниця, ваше осяяння? Я не ваша обрана й більше не зобов'язана носити ті жахливі ганчірки. І взагалі, чого ви до мене причепилися? — пискаю жалібно, замість того, щоб обуритися як слід.