Глава 23

Попрощавшись з Алікою й побажавши одна одній гарного дня, йдемо кожна у своїх справах. Дівчата більше не прислужують в основній частині замку. Їх туди направили, коли я з’явилася, а зараз у них інша робота. Я насправді дуже рада, що так склалося. Після спілкування з ельфі й настрій покращився, і такою самотньою не почуваюся.

— Як у вас тут справи? — увійшовши до конюшні, запитую, щоб озвучити свою присутність.

Наді мною за мить загоряється вогник, кружляє в метрі над головою. Такий самий, як був у кімнатці, яку виділив мені керраві. Клас, я тепер не мушу блукати в темряві. Цікаво, це той самий, що був? Мені здається, це насправді жучок, який світиться у темряві. Чи це якісь магічні штучки?

Не встигаю обдумати й вирішити для себе, жива це істота чи ні, як конюшня наповнюється звуками. Схоже, тварини впізнають мене й навіть радіють. Нестримний — так точно! І ще одна нахабна пташка трохи далі коридором. Почухавши Нестримного, даю йому частування. Він так жалібно на мене дивиться, коли підсовую йому шматочок фрукта.

— Мало? Ну вибач, — веду плечем, ховаючи другий шматок за спиною. Страшно самій собі зізнатися, але хочу дещо спробувати. — Наступного разу більше принесу, добре?

Кінь на мої слова давиться частуванням, задкує й повертається до мене дупою. Здрастє, приїхали. Образився. Але лізти під копита не дуже хочеться, краще перечекати, коли заспокоїться.

Намагаюся вгамувати серцебиття, наближаючись до наступного стійла. Пронизливе закличне "уві", яке час від часу звідти чути, підозрюю, що адресоване мені. Сумніваюся, що цей оові, чи як там ці "пташки" називаються, буде їсти фрукти, але… Хижаки ж теж їдять не лише м'ясо? Можуть і чимось зовсім не з плоті й крові розбавляти своє меню. Мабуть…

Наблизившись, зустрічаюсь із зацікавленим поглядом тварини. Чи птаха? Розкривши клюв, вона видає короткі різкі звуки, схожі на клацання, струшується, розпушуючи пір'я. Хвіст-спис загрозливо здіймається догори. З переляку жбурляю в нього фруктом, хоча планувала обережно кинути.

Блискавичний рух — і звір ловить гостинець, задравши голову, в два різких рухи ковтає, і знову дивиться на мене з цікавістю. Тільки вже зовсім іншою цікавістю. Тепер погляд зосереджений на моїх руках, чи немає там добавки.

Хм, може й вдасться поладнати з цією істотою, якщо підгодовувати її.

— Знову ти, — чую невдоволене поруч і підскакую, притуливши руку до грудей. Мало серце не вискочило з переляку. Як йому вдається безшумно ходити? Причому не завжди він ходить так тихо. — Нарешті втямила, що поруч з Ів безпечно, на відміну від Нестримного. Не ходи до нього сама, мало що йому на думку навернеться.

Кліпаю розгублено. Дивлюся на коня, який собі мирно стоїть, вже й дрімає. На цю скажену пташку, що тупцює, танцює, клацає клювом, пір'ям трясе, як павлін, хвостом в повітрі розмахує…

А він нічого не переплутав?

— І взагалі, вдень без потреби краще ні до кого не ходити, вони відпочивають, — продовжує керраві. — Вже якщо повернулася, займись амуніцією, приведи все до ладу після вчорашньої поїздки. А в мене за графіком відпочинок. Не галасуй і не дражни тварин.

А я могла не повертатися чи що?

Стоп. А що це з керраві? Його часом не підмінили? Такий весь спокійний, хоч і тон незадоволений, але не кричить, не грубить, не волочить мене нікуди.

— Добре, — охоче погоджуюсь. Робота нудна, але не важка. — Дякую за належні умови праці й житло, — додаю про всяк випадок, привітно усміхаючись. Ґхор від такого повороту здіймає в подиву брови. Мабуть, не заведено в них дякувати. — А потім що? — запитую, щоб згладити незручну ситуацію.

— Потім? — округлює очі. — Потім вечір, кордони охороняти.

Що? Які кордони? Від кого охороняти? Але запитати я не встигаю, бо керраві вже йде. А злити його запитаннями, на які він навряд чи відповість, не дуже й хочеться. Запитаю потім у ельфі.

За кілька хвилин, після того як Ґхор зникає в темряві, а прямую до найближчої кімнати з амуніцією, в мій бік несеться щось на всіх парах. А за мить в цьому "щось" я впізнаю Арчі. З радісною пикою, виваливши язика й оголивши кілька рядів ікол, ця туша мчить на мене. Розумію, що все ж не зжерти хоче, але…

Вмить ховаюсь за дверима й притискаюсь до них, переводячи подих. Він же мене розчавить, якщо з такими емоціями буде зустрічати. Ласкаві тваринки — це добре, але не тоді, коли вони розміром з теля, а уявляють себе маленьким цуценям, яке проситься застрибнути на ручки.

Вогник наді мною різко сіпається вгору. Світла стає катастрофічно мало. Але я й так розумію, що втеча моя обламалась. З повітря виникає тушка і з радісним "гав" все ж стрибає на мене…

Я тільки встигаю заплющити очі й відвернутися, готуючись до неминучої зустрічі з кількома сотнями кілограмів невимовної радості, коли моїм обличчям проходиться його величезний язик. На моє величезне полегшення, від задуму стрибати на мене Арчі відмовився, обмежившись облизуванням і вимогами почухати його за вушком.