Глава 21

Так, спершу ось цей товстий шмат тканини. Покрутивши його в руках і не знайшовши різниці, де перед, а де зад, накидаю на спину здивованого Нестримного. Далі подушку кладу. Кінь пирхає гучно, вигинає шию й повертає голову в мій бік. Кинувши на мене сердитий погляд, хапає губами тканину з явним наміром стягнути її зі своєї спини.

— Ні, будь ласка, — шепочу йому, щосили тримаючи край руками, щоб Нестримний не скинув. — Допоможи мені, прошу. Обіцяю, принесу тобі за це ще смачненького, — кінь завмирає. Великі очі стають ще більшими від моїх слів. 

Ось так треба домовлятися з тваринами! Так зрадів, що й опиратися перестав. Тільки тепер дивиться не на мене, а кудись вдалечінь за мою спину. Мабуть, мріє про той самий смаколик.

Скориставшись розгубленістю коня, швидко висмикую тканину з його рота й повертаю на спину. Розправляю все й підіймаю сідло, цілячись, як би його закинути на спину Нестримного, поки він не почав знову вередувати.

Якоїсь миті розумію, що позаду виникла така тиша, що аж вуха ріже. Щось не так. І раптом розумію, що саме. Якщо до цього ельфи між собою розмовляли, то тепер притихли й, здається, вся увага зосередилася на мені. Вони що, ніколи не бачили, як дівчина коня сідлає? Варто їм екскурсію до України провести, там дівчата ще не таке вміють виробляти!

Ігнорую увагу, яку спиною своєю відчуваю. Аж пече між лопаток. Намагаюсь дотягнутися, щоб сідло покласти. Але в цьому питанні я явно переоцінила свої можливості. Воно наче й не дуже важке, але кінь такий високий, що навіть ставши на носочки, я не можу дотягнутися й покласти його на спину коня. Пихкаю, намагаюся закинути ривком. Мене хилить за сідлом вперед, в пошуках рівноваги притискаюсь всім тілом до боку коня.

Раптом вага з рук зникає, а позаду відчуваю жар чужого тіла й ошелешено завмираю. Сідло з легкістю вирушає на спину коня, а я боюсь відлипнути від його боку, щоб не врізатися в груди того, хто стоїть позаду. За мить мене огортає знайомий запах, а на додачу ще й гарячі руки торкаються моєї талії. Я взагалі забуваю як дихати, настільки збентежена його близькістю. Я чомусь була певна, особливо після того, як він пройшов повз, що Рон взагалі на мене тепер уваги не звертатиме, наче мене й не існує. Вигнав, вчора взагалі сди не зайшов. А тут раптом…

— І чим це ти мого коня пригощаєш? — шепоче, майже торкаючись губами мого вуха. Шкіра вкривається мурашками, в колінах відчуваю слабкість. Мене злегка хилить назад, і я таки опиняюсь притиснутою до його грудей. Жар його майже оголеного торса обпалює навіть через грубу тканину сукні. — Сподіваюся, не тим, чим мене частувала в себе вдома? — запитує ласкавим тоном, від якого в голові паморочиться. — Бо я йому вже співчуваю, — додає, і щось все ж насторожує мене в його тоні. А ще в моїй реакції.

Чому я так тану від нього?

І тут до мене доходять його слова. Ну гад вухатий! Знову знущатися вирішив. Сіпаюсь, він не дуже вже й поспішає відпускати, але розвернутися обличчям до нахабного принца виходить, щоб прошипіти йому в обличчя:

— А яка різниця, чим я вашу осяяну нестерпність годувала, якщо то був лише мій сон?

Він хмуриться, все самовдоволення з обличчя злітає.

— Для тебе то був сон, Мілоано, а для мене — реальність, тому смак, як і все інше, я відчував насправді.

От і чудово. Хоч якесь задоволення.

— Відпустіть мене, будь ласка, — ціджу крізь зуби, навмисне звертаючись до нього на ви. — Мені треба закінчити готувати вам коня, — Рон неохоче відступає, я хапаю ремінь, щоб закріпити знизу сідло. І продовжую зі злістю, і говорити, і Нестримного готувати: — Адже у вас стільки важливих справ, ще треба встигнути розважитися, щоб потім нові кандидатки в обрані могли розважати вас.

Він мовчить, виразу його обличчя я не бачу, бо трохи зайнята. Намагаюся ремінь затягнути. І знову мої зусилля не оцінили. Знову воно опиняється за моєю спиною майже впритул, допомагає, без особливих зусиль затягнувши той клятий ремінь. 

— Ти ж відмовилася, — нагадує між іншим.

— А ти не дуже й засмутився, — через роздратування знову переходжу на ти, розвертаюсь і легенько відштовхую його, щоб пройти. В мене теж важливі справи, ще вуздечку треба одягнути.

— Я?! А чому я маю засмучуватися? Моя істинна, призначена Оракулом, однаково буде зі мною.

— А мене тоді навіщо було з дому красти?! — не втримавшись, повертаюсь до нього й майже гарчу в обличчя. Хочеться розплакатися, але не буду. Ні перед ним, ні перед його компанією.

Раптом розумію, що ми тут одні. Решта ельфів не видно й не чутно. Виховані, пішли геть, щоб не підслуховувати. Лише Нестримний крутить між нами головою, здивовано зиркаючи то на мене, то на Рона. Але стоїть на місці.

— Мілоано, — зітхає ельф. Я відвертаюсь, намагаюся начепити на коня чудернацьку вуздечку, в якій немає заліза, тільки купа незрозумілих ременів. Блін, знову зависоко, а Нестерпний не дуже поспішає допомагати. Голову задер, і скачи навколо. Знущається з мене як і його господар, чи що?

І знову подих Рона лоскоче маківку, а його спритні руки перехоплюють вуздечку й одягають на коня. Тільки чому все це робити, стоячи за моєю спиною? І так якесь сум'яття всередині, ще й один нахабний ельф бентежить своєю близькістю.

— Хочеш, я покажу тобі місцевість? — його руки знову торкаються моєї талії, гарячий шепіт обпікає щоку. — Тільки не зараз, вночі небезпечно. Завтра вдень.

Його голос звучить ласкаво, інтимно, і я майже готова погодитися. А потім нагадую собі, що він не лише вкрав у мене моє щасливе життя, а ще й за першої ж нагоди вигнав і знайшов заміну. Тому:

— Будеш новим фавориткам показувати, — рішуче скидаю із себе його руки й відступаю вбік, тільки щоб не бути поруч. Втрачаю пильність, коли він так близько.

— Ти ревнуєш? — видає цей самозакоханий переосяяний принц, скинувши в подиву брови. Точно засліпило від пихи.

— Розмріявся! — пирхаю, бажаючи швидше втекти від нього, поки не помітив мої почервонілі щоки. Обличчя починає пекти й впевнена, що за хвилину буду багряна, як буряк.