Глава 20

День мій починається не найкращим чином. Мало того, що не виспалася, незручно, твердо, так ще й з раннього ранку мене будить Ґхор і наказує протерти амуніцію. А її тут багато…

Проте за роботою час минає швидко. Самого керраві ніде не видно, тож я, зробивши частину роботи, обідаю схованими гостинцями, а потім продовжую. А закінчивши, наважуюсь піти роздивитися місцевих мешканців. Той летючий вогник тепер всюди слідує за мною, і хоч світить він не дуже яскраво, але достатньо, щоб розгледіти все, що знаходиться неподалік.

Переважно в стійлах і справді стоять великі їздові ящірки, ну чи дракони в них такі. Є кілька таких же істот, як ота вересклива пташка, до якої мені тепер і наближатися страшно. А кінь — тільки один. Роздивившись, що тут до чого, до нього й прямую. Для коника я приберегла щось схоже на яблуко, сподіваюся, йому сподобається.

— Привіт, Нестримний, — привертаю його увагу й заходжу всередину. Він із цікавістю дивиться на мене, потім на мою простягнуту долоню. Очі спалахують, коли бачить частування. — Бери, не соромся, — підходжу ближче.

Схиливши голову, нюхає фрукт у моїй руці. Пирхає й хитає головою з якогось дива. От дивний. Їх тут точно нічим смачненьким не годують. Треба йому допомогти розкуштувати, тому, підійшовши ближче, відкушую шматочок, а потім знову пропоную частування. Поки Нестримний обережно нюхає, підсовую прямо йому в губи, щоб смак відчув.

— Їж, це смачно, — переконую його. — Чесно.

Скинувши на мене дивний навіть для коня погляд, він все ж бере запропонований шматочок. Щоправда їсть з таким зусиллям, наче я йому шмат м’яса замість смачного фрукта дала.

Насправді тут не так вже й погано, коли ніхто не кричить і не діє на нерви. Походжаю, до тварин придивляюсь. Темнокрути хоч і не проявляють до мене агресії, але зайти й перевірити, чи справді ці ящірки такі милі, бажання в мене не виникає. А так — тихо, спокійно, гарно.

Аж поки не настає вечір. А це я розумію, визирнувши на галас й побачивши відчинені ворота. Знову ельфи, та ж сама компанія. Тільки цього разу з ними заходить й саме осяяння власною персоною, також в обладунках, як і решта ельфів. Теж мені, заняття в нього державної важливості. Замість того, щоб чимось корисним на благо суспільства займатися, він розважається. 

Принц окидає пильним поглядом приміщення, наче щось шукає. Сховатися? Але пізно, він мене вже помітив. Темні очі спалахують, на губах виникає ледь помітна усмішка. І впевнено йде в мій бік. А за мить бачу як з повітря виникає Арчі й із радістним "гав" починає стрибати навколо Рона. Ревнощі кольнули серце. Мені Арчі від учора не з'являвся, а цьому відразу показався й лащиться, як справжній домашній песик, що скучив за своїм господарем.

Поки принц відволікся, думаю, куди б сховатися. Не хочу його бачити, зла й ображена на пихатого розбалуваного спадкоємця. Але сховатися не виходить. Поруч з'являється вже знайомий ельф. Дагір, якщо не помиляюсь. З усмішкою киває мені, вітаючись. Прості вони тут, не бачу насправді тієї пихи, якою в палаці тхнуло за версту. Решта ельфів, хто помітив мене, теж кивають, наче давній знайомій, навіть дівчина усміхнулась привітно.

А я думаю, чому б не скористатися привітністю Дагіра, щоб насолити одному нахабі?

— Сьогодні знову на полювання? — усміхаюсь йому наймилішою усмішкою.

— Можна й так сказати, — відповідає, загадково усміхаючись у відповідь.

— Хотіла б і я прогулятися якось місциною, — зітхаю. — Крім однієї кімнати, з якої ви мене забрали, й пари коридорів, нічого в цьому світі не бачила. А тепер ось тут замкнена.

— Гадаю, це можна виправити, Мілано. Я поговорю з Його Осяянням і…

— Ні, — перебиваю ельфа, торкнувшись його руки. — Невже без нього жодного питання не вирішується? Він мене відправив сюди, вигнав, бо я мала сміливість розмовляти з ним відверто, а не підлещуватися, як заведено…

Замовкаю, помітивши рух збоку. Упс. Рон саме йде, здавалося, до нас. Чекаю, що зараз зупиниться, почувши мої слова, скаже щось колюче у відповідь. Але ні, проходить повз, навіть не зупинившись й не поглянувши на мене. Прямує далі коридором, назустріч йому вискакує керраві й вклоняється. Не так як мене змушували, просто схиляє голову, приклавши руку зі стиснутою в кулак долонею до грудей.

— Йому он взагалі вже нових обраних готують, — ледве стримуючи роздратування, кажу Дагіру, і свердлю спину одного брехуна, — тож яка різниця? Мені було б значно приємніше, якби екскурсію провели мені ви, — випалюю спересердя й повертаюсь до співрозмовника, кокетливо усміхаючись йому. Принаймні я сподіваюсь, що кокетливо, а не шкірюсь підступно.

Він мовчить кілька секунд, розглядаючи мене примруженим поглядом, наче оцінюючи, чи достатньо я йому подобаюсь для того, щоб стати моїм екскурсоводом.

— Боюсь, Його Осяяння не оцінить такого кроку з мого боку, — з винуватою усмішкою відповідає Дагір і переводить погляд за мою спину.

— Якого кроку? — чую просто за своєю спиною. Знайомий, дратівливий, і разом з тим такий приємний, мелодійний голос змушує мене завмерти. Дихання лоскоче маківку, а нахабні руки лягають на мої плечі й розвертають мене. — Мі-лоано, — знову зі своїм дивним наголосом говорить принц, примруживши темні очі, — ти що, мого воєначальника звабити намагаєшся? Невже все так кепсько? Не сподобалося з конюхом, — і все більше самовдоволення на його нахабному писку. — Ай-яй-яй, — хитає головою, — я б міг тебе повернути до палацу, якщо попросиш гарненько, — з нахабною посмішкою заявляє, продовжуючи тримати мене за плечі.

Думає, що переміг? Дзуськи йому.

—  З чого ви взяли, ваше осяяння, що мені тут не сподобалося? Що можете мені дати ви, — окидаю його зневажливим поглядом і скидаю з себе його руки, — чого в мене немає тут? З конюхом, між іншим, ми чудово порозумілися, — заявляю впевнено. І бачу, як у того самого "конюха", який стоїть за кілька метрів від нас, брови лізуть догори. — Ось, і покої мені виділив, — хвалюсь, вказуючи рукою на свою комірчину. Рон теж туди дивиться, злість змінюється шоком, — і комфортні умови для роботи створив. І навіть одяг нормальний дати обіцяв. А ви!.. — шиплю, тицяючи пальцем в його груди. Принц, геть розгублений, до мене повертається. — Ви — йдіть, розважайтесь зі своїми новими обраними. Вам Нестримного готувати? — різко переходжу на діловий тон, вважаючи розумову закінченою. — Зараз буде, — і, гордо скинувши підборіддя, розвертаюсь і йду до стійла єдиного тут коня.