Глава 19

Арчі й справді як ласкаве грайливе цуценя, тільки розміром з теля. Але як я не намагаюся з ним домовитися, за межі конюшні-господи він мене не випускає. Перегороджує шлях, штовхається, грається, скаче навколо, але не випускає. Ну що ж, не виходить сьогодні, спробую іншим разом.

Награвшись з новим другом, думаю, як би це його із завданням впоратися. Зазираю до комірчини, яку мені показав Ґхор. Там інструменти, але що з ними робити — гадки не маю. Здогадуюсь, але на практиці…

Як там кажуть? Очі бояться — а руки роблять. Але потім. Спершу трохи відпочину. Втомилася я з цим невгамовним велетнем. Шукаю, де б мені перепочити. Зазираю в усі відчинені двері, смикаю зачинені. Нічого такого, де б хоч прилягти можна було. Що, знову в стійлі? Ще й Арчі спокою не дає, збиває мене зі шляху й постійно кудись штовхає у одному йому відомому напрямку.

Здаюсь і йду туди, куди мені показує Арчі. І з подивом широко розплющую очі. В самому дальньому кутку, де закінчуються стійла і такий омріяний вихід, в невеличкій кімнаті є все, що мені зараз потрібно. А мені зараз не так уже й багато треба. На підлозі розстелений величезний матрас, хай це і не зручне ліжко, але теж зійде. Мені вже байдуже куди примостити свою дупку. Почухавши пса за вушком і подякувавши йому, з блаженним видихом опускаюсь на м'яку поверхню і… засинаю.

А коли прокидаюсь…

Зручно, м'яко, щось гаряче під боком. Якби ще хтось не волав поруч, взагалі було б шикарно.

— Якої темряви ти забула тут? Що ж ти за халепа ходяча! То до тіні в стійло преться, наче безсмертна, то до охоронця. Вставай, поки він не повернувся. Як він взагалі примудрився тебе проґавити, — бурчить людокінь, озираючись. 

І чому він так швидко приперся…

Позіхаю, потягуюсь. Сідаю. О, м'якенько, зручно, песик під боком, тільки сховався, не бачу його, але відчуваю. Нічого дивного, я б теж з радістю невидимкою стала, щоб не слухати цих криків.

— Не бійся, — тихо шепочу. — Я тебе захищу.

Так, що там казала Аліка? Показати, хто тут головний? Зараз я влаштую цьому керраві профілактичну бесіду. Підводжусь не поспішаючи, поправляю сукню, розгладжую складочки, ігноруючи злісне пирхання перед собою. А потім, задерши голову догори, але з чіткою впевненістю, що це анітрохи не робить мене "нижчою" від нього, кажу:

— А ти чого розкричався? Ти мені кімнату виділив? Не виділив. Умови нормальні для роботи забезпечив? Не забезпечив, — загинаю пальці, перераховуючи. — У що мені переодягнутися? Де потім митися? Їсти мені що, щоб сили для роботи мати? — кошик з подарунком від ельфі я в одній із кімнат з амуніцією заховала, сподіваюся, Ґхор не знайде. — Я ж навіть вийти звідси не можу! Може ви, керраві, і звикли ходити брудними та сіном харчуватися. А я — так не можу! Та я тут з голоду помру! Вимагаю нормальні умови праці! І помічника! Де це бачено, щоб слабка дівчина — людина, — наголошую, — стійла прибирала й важке тягала? Мені ще дітей народжувати!

До кінця моєї емоційної промови очі Ґхора розширюються настільки, що, здається, з орбіт зараз випадуть. Арчі взагалі десь зник. До цього відчувала його тепле дихання, яке лоскотало ногу, а тепер нема. Сподіваюся, я його не злякала.

Керраві, відмерши, хитає головою. А потім хапає мене за передпліччя й тягне на вихід.

— Зовсім здуріла, людинка, — гарчить крізь зуби. Несподівано, щоб наче кінь — а гарчав. — Умови ставить. Мені! Керраві! Найкращому дресувальнику королівства! Якесь… дівчисько. Геть! — відчиняє ворота, штовхнувши їх з такою силою, що ті аж гепають об стіну. Я блідну. Нічого собі в нього сили…

Виштовхує мене назовні, дякувати, що не з такою ж силою, як стулку воріт, і зачиняє їх за мною. 

Попереду — темрява непроглядна хоч в око стрель. Ночі тут, виявляється, нічим не відрізняються від земних. Позаду — зачинені ворота.

І що тепер? Це ж вихід, який веде не до замку, а за його межі, це я зрозуміла. Так хотіла вибратися назовні, але ж не вночі. І куди мені йти? Що робити? Одна невідомо де, та й прохолодно тут. Обіймаю себе руками за плечі, зітхнувши приречено.

А ельфі точно мала на увазі те, що сказала? Метод показати, хто тут головний з керраві не спрацював.

Чи вона не керраві мала на увазі?

Ох, блін…

Не встигаю я себе накрутити як слід, коли стулка воріт відчиняється, звідти висовується керраві, хапає мене за передпліччя й тягне назад. Зачинивши ворота, волочить мене кудись. Зупиняється за кілька десятків метрів перед відчиненими дверима якоїсь комірчини — з тих, де амуніція для тварин. Тільки зараз там порожньо, в повітрі кружляє ліхтарик-світлячок, а на підлозі матрас, який більше нагадує пожовану ганчірку.

— Ось тобі покої, — випльовує зі зневагою Ґхор, — в кінці коридору вбиральня й душ. І востаннє попереджаю: ще раз заговориш зі мною в такому тоні — зачиню внизу.

Ой, чула я вже ці страшні погрози. Але сперечатися вважаю марним. Керраві йде, роздратовано пирхнувши, а я прямую в той бік, де має бути вбиральня. На мій подив, "ліхтарик" кружляє за мною, тьмяно, але достатньо освітлюючи шлях, тому зорієнтуватися легко. От не можна було так одразу? Нормальна вбиральня, душ, чистенько, просторо. Шкода тільки, що потім доводиться знову одягнути те ж саме вбрання, жахливо незручне й не зовсім вже чисте. Але робити нічого, тому доводиться обмежитися тим, що є, і йти до своїх "покоїв".