Глава 18

Клятий людокінь йде, залишивши мене сам на сам зі страшною істотою, а допомоги просити немає в кого! Кінцівки холонуть від жаху, я слова вимовити не можу. Так страшно мені не було ніколи! Навіть коли я побачила, до кого в клітку заходила.

Перше, що впадає в мої розширені від жаху очі — це велетенські гострі зуби в кілька рядів як у акули. Потім я чую загрозливе гарчання. Переді мною щось схоже на пса. Але настільки віддалено схоже, як пінгвін на пташку. Крила є в обох, а все інше… Так і тут, наче й пес, але… На мене дивляться виразні злющі налиті кров'ю очі на масивній голові розміром з головешку бика, а тіло… теж швидше як у бика, або у бійцівського пса, збільшеного в кілька разів. 

— Мама, — тихо видихаю, коли тварюка робить рух в мій бік.

А потім раптом озирається, завмерши на кілька секунд і дозволяючи "помилуватися" його потилицею. Думаю, може, саме нагода втекти? Тільки попри мій шалений страх, навряд чи я швидша за нього. Та й примерзла я до підлоги з переляку. Ноги налилися свинцем, все тіло тремтить…

"Песик" повертається до мене задом, чимось зацікавившись й нагостривши вуха. Господи, невже пощастило й він забув про мене? Вдається взяти контроль над своїм тілом, поволі відступаю, тихенько-тихенько, мов у сповільненому зніманні, щоб він не звернув уваги.

І тут за моєю спиною чується радісне пронизливе "увіііі!", після чого я шпортаюсь на рівному місці й падаю. Далі все відбувається так швидко, що спробуй розібрати, що саме відбувається.

Мене тягнуть за комір сукні, вперто й наполегливо волочать підлогою. Я кричу й тріпаюсь, як черв'як на гачку. Намагаюся за щось вхопитися. А потім зі ще більшим вереском міцно заплющую очі й затуляю обличчя руками, бо на мене стрибає псина-переросток. Поки місцева скажена пташка знову намагається затягнути мене в своє гніздо, щоб зжерти. Іншими словами, що так, що так зжеруть.

Як же добре мені жилося в моєму світі…

Подумки прощаюся з мамою, татком, братиком, сестричкою, прабабусею, щоб їй там гикнулося добряче… Чую писк, гарчання, гучне гуп, змах крил. І раптом все припиняється, а моїм обличчям, повністю накривши його, проходиться щось мокре, тепле й шорстке.

Відмахуюсь рефлекторно, не розуміючи, звідки на моєму обличчі взялась мокра ганчірка. А протерши очі й наважившись розплющити їх, бачу над собою того самого "песика". Виваливши язика, розглядає мене з цікавістю, схиливши голову на один бік, потім на інший. Краєм ока помічаю, що ще й хвостом махає. Це ж, мабуть, добре? Я йому подобаюсь?

Проте соковита кістка теж сподобалась би. А чим я в його очах відрізняюсь від тієї самої кісти? Мабуть, краще не смикатись. Що як я не смачна й він відчепиться?

— Арчі! Фу!

Спершу мені здається, що почулося. Ну справді, уява видає бажане за дійсне через надмірний стрес. Та коли тварюка зіскакує з мене, а поруч виникає знайоме усміхнене обличчя… Господи, я ладна розцілувати її, коли ельфі простягає мені руку й смикає на себе, допомагаючи підвестися.

Аліка, моя колишня служниця, так щиро й із радістю дивиться на мене, що я кидаюсь до неї з обіймами. Вона обіймає мене у відповідь, і тільки тоді мене відпускає страх. З полегшенням видихаю, усвідомивши, що все позаду. Ніхто мене поки не зжер. Сподіваюся, і не зжере.

Але ж керраві, падлюка така парнокопитна, нацькував на мене монстра!

Псина лежить трохи осторонь, пика похнюплений, засмутився, що не отримав смаколика — тобто мене. Глипає на мене з-під лоба раз у раз.

— Неймовірно… — вражено видихає Аліка. Це з приводу того, що я й досі жива? Я от теж дивуюся й радію безмежно. — Злякалися, пані? — запитує ельфі, коли відпускаю її й відступаю.

— Злякалась. Тільки ж я більше не пані. Клич мене просто Міланою.

— Добре, пані, — киває з привітною усмішкою. Це вона так жартує? Чи не розуміє? — А з цим нахабою… спробуйте суворіше, — примружившись, киває в бік псини.

Кошусь в його бік. Проти такого й лопата не допоможе. Лом?

— Гаразд. Пошукаю, де тут лом.

— Навіщо? — округлює очі.

— Ну як же? Щоб суворіше.

Дівчина дивиться на мене з явним нерозумінням.

— Він мене зжерти хотів, — зітхаю.

Аліка переводить нахмурений погляд на "пса", той прикриває лапою очі. Ага, тепер дурника корчить, типу то не він.

— Ні, ви йому сподобалися, — раптом видає ельфі. — А от конюха терпить. Кепський в нього характер, проте тварин вміє добре тримати в покорі, — хто саме? Людокінь чи бикопес? — Буде перегинати — не соромтеся, покажіть, хто тут головний.

Це я можу.

— А ти яким вітром? — запитую.

— О, я вам їсти принесла, — тягнеться до сумки через плече, дістає звідти кілька плодів у кошику, а ще пару пляшок з чимось. Головне, що хоч якась рідина.

— Дякую! — комизитись немає сил. — Ти мене врятувала.

Ставлю кошик на підлогу, хапаю пляшку й роблю кілька жадібних ковтків.

Фе, знову та настоянка. Це мене зараз вирубить чи що? Скидаю насуплений погляд на ельфі. Не могла води мені принести?

Мабуть, вона помічає моє збентеження, бо поспішає заспокоїти:

— Тут інший склад, не хвилюйтеся, трави лише щоб додати сил і для швидшої адаптації організму в чужому світі, — запевняє. — Я сама готувала, тож можете пити, скільки завгодно. Завтра або я, або Ніома прийде, щойно керраві вирушить на полювання. Вибачте, надовго затримуватися не можу, маю повернутися, поки ніхто не помітив моєї відсутності. О, ледь не забула. Ангора з Ельвірою вітання вам переказували й просили не тримати на них зла. Вони теж дуже хотіли до вас навідатися, але королева закидала їх роботою, з новими обраними займаються.

Новими обраними? Насторожуюсь. Навіть легкий укол ревнощів відчуваю! І дня не минуло, а він уже заміну шукає! Брехун підлий.

Так прикро стає…

— Дякую, — виходить натягнуто, бо гіркота стискає горло.

Аліка, кивнувши, поспішає піти, а я, взявши кошик до рук, кошусь на пса.

Може, і справді не зжере?