Глава 17

Ґхор виходить з амуніцією й готує Нестримного. Нестримний для нестерпного — як символічно. Аж шкода стає коника. А він норовливий, не дуже й дається, пирхає, крутиться, керраві ледве вдається надягнути на нього недоуздок і прив'язати, щоб посідлати.

Закінчивши з Нестримним, Ґхор передає його одному з ельфів, який веде його на вулицю через інший вихід. Я кручуся неподалік, спостерігаю. За відчиненими ворітьми густі пурпурові сутінки, тому розгледіти, що там, не вдається. Мені справді цікаво, як тут все влаштовано, тому навіть не помічаю, як поруч зі мною виростає постать і спостерігає за мною.

— То ти з іншого світу? — озираюсь і бачу того самого ельфа, який привів мене сюди. — Я Дагір.

— Мілана, — називаю йому своє ім'я. — Так, я з іншого світу.

Чутки швидко розходяться? Чи йому стало цікаво, кого ж йому доручили супроводжувати?

Минулого разу він виглядав холодним і байдужим, а тут раптом цікавість прокинулася.

— А ви ким доводитесь принцу?

— Якому з них? — усміхається він поблажливо.

А, ну справді. Їх же багато, а його сяйнистість — цілий кронпринц. Хоча яка різниця? Якщо родич одному, то й іншим теж.

— Я один з радників Його Осяяння. І заразом один із воєначальників ельфійського королівства. 

Оу, то він не родич. Ну й добре. Одразу помітно — пихи значно менше.

— А куди ви всі збираєтесь? — цікавлюсь, якщо вже є така нагода й трапився адекватний співрозмовник.

І заразом дивлюсь, як Ґхор виводить зі стійла величезну ящірку, посідавши її. Чи це дракони в них такі? Але крил в цієї тварини не спостерігаю.

— На полювання.

— А, розважаєтесь, — з розумінням киваю.

Він чомусь усміхається. Чую, тому повертаю до нього запитальний погляд. Що я смішного сказала? Щось не те?

— Можна й так сказати, — погоджується він, тільки усміхається якось дивно, загадково.

Ну от, поки я тут страждаю, дехто розважається. Сподіваюся, керраві згадає про те, що мені взагалі-то їсти треба. Не згадає, то доведеться нагадати йому.

— А що, на всіх коней не вистачає, що ви на ящірках їздите? — запитую.

— Ящірках? — перепитує Дагір.

— Ось ця страшна тварюка, — кивком вказую на істоту, яку забирають у Ґхора і ведуть на вихід.

— А, так то темнокрути. Гарно вміють маскуватися, зливатися з оточенням. І вони зовсім не небезпечні, — я здивовано дивлюся на нього. 

Може, й так, може, для них вони й не становлять загрози, але я б не хотіла опинитися з такою істотою сам на сам. Гострі зуби в величезних видовжених щелепах не вселяють довіри.

— Спокійні істоти, — продовжує ельф. — З характером, все ж вони теж породження темряви, але з ними легше давати раду. А от коні — навпаки. Ті, яких темрява породила, називаються тінями. Їх в нас є кілька, але приборкати їх не вдається. Надто вже нестабільні, а звичайні нам не підходять. Тому лише Його Осяяння іноді виїжджає на полювання верхи на своєму, знайшов з ним спільну мову. Та й ти йому теж сподобалась.

Половини з його слів не зрозуміла, тому чіпляюсь за останню фразу:

— Кому? — уточнюю на автоматі.

— Кому? — повторює відлунням за мною й усміхається, чим привертає мою увагу. — А це ти вже сама вирішуй, Мілано, — і йде, залишивши мене трохи розгубленою після його слів. 

Ґхор напрочуд швидко готує всім цих… темнокрутів? Так, здається. Дивна назва, дивні істоти. Це ще треба звикнути. Залишається лише дівчина ельфі. А вона на чому поїде? Чи тут залишиться?

Керраві йде до мене. О, чудово! Зараз в нього й запитаю ще раз, де мені їжу взяти й де можна нормально розміститися. Буду вимагати, якщо добровільно не хоче йти на контакт.

Але тільки-но я відкриваю рота, як звучить на випередження:

— Поки нас не буде — прибереш порожні стійла. Все потрібне знайдеш там, — киває на одні з відчинених дверей між стійлами.

— А кімната? А їсти мені що? — вимагаю, поки він не пішов.

— Їсти? — дивується. Навіть, здається, кепкує. А що, він не їсть? По ньому не скажеш, за вітром не хитається. — Я тобі не нянька, де ти будеш жити і що їсти — мене не обходить.

І йде геть. От тобі й на. Очманіти. Що мені робити, отже, його обходить. А що їсти — ні.

То й робити нічого не буду. Спробую роздивитися що тут до чого, якщо не знайду де мені ночувати й чим харчуватися — втечу!

Ґхор підходить до ельфі, та усміхається йому. А потім… застрибує на спину керраві. Я тільки дивлюся здивовано, впустивши щелепу, як вона міцно обіймає його руками за торс, щільно обхоплює ногами боки, а потім вони зриваються з місця.

Але спершу Ґхор вигукує дивне:

— Арчі, охороняти!

Це він кому? Хто й що має охороняти?

Чи кого…

В паніці округлюю очі й клякну, коли прямо з повітря переді мною виникає… щось.

Я думала, що все найстрашніше вже бачила. Але це — викликає нову хвилю паніки.

І куди бігти?

Та й чи є сенс…