Глава 16

Ні! Чорта йому лисого. Я від своїх слів не відмовлюсь. Якось впораюсь. Аби його нахабство не бачити.

Так сумно стає від думки, що я й справді самотня як ніхто в цьому світі. Чужинка, нічого не знаю, не розумію, з кепським, як виявляється, характером. Сама собі тільки гірше роблю. Але чому саме я? Чому не було обрати якусь… фантазерку, яка мріє про казкові світи? Мені й вдома було добре.

Ех, бабуню, на кого ти мене покинула, в яку далечінь відправила?

І навіть не згадаєш про мене тепер…

Заходжу в стійло до коника. Він такий гарний. Розгледіти не встигла детально, але помітила, що чорний, як воронове крило, з густою довгою гривою, зачесаною на один бік, великий, потужний, з розумними очима, справжній красень. Думаю, це хлопчик.

Коли опиняюсь всередині, він пирхає й привітно тицяє мене носом в плече. Хороший такий, ласкавий. От його і доглядатиму, а до інших — і близько не підійду! Лячні вони, моторошні істоти. Не хочу, щоб мене зжерли. Я там навіть щось таке помітила і справді на дракона схоже, чи на величезну ящірку. Але не впевнена, мені могло й привидітися з переляку.

Сідаю в кутку, далі від гріха. Сподіваюся, тут чисто. А навіть якщо брудно — вже пізно. Їсти хочу, пити, полежати зручно… Але, мабуть, від надлишку емоцій, засинаю прямо так, в незручному положенні бозна де.

Коли чую чоловічі голоси й приміщення наповнюється новими звуками, а ще світлом, прокидаюсь, не відразу зрозумівши, де я і що відбувається. Спершу приходить усвідомлення, що я не вдома, в чужому світі. А потім згадую, що один нахабний ельф, який уявив із себе зірку, якій в ноги всі мають падати, відправив мене служити якомусь… людоконю! Керраві… і справді, грумі його так назвала. З такою зневагою це слово виплюнула. Тепер розумію, чому. Няні мали рацію. Гидкий він тип, сам десь спати пішов, а мене залишив посеред проходу. Та це порушення будь-яких трудових норм! А як же гідні умови, перелік обов'язків достеменно озвучити, оплата праці належна, забезпечення житлом приїжджих робітників?

Від потоку думок відволікає потік ельфів. Сиджу тихенько в кутку й спостерігаю за групою чоловіків у обладунках, які про щось розмовляють, обговорюють, сміються, до чогось готуються. Назустріч їм виходить керраві, вони дають йому вказівки, кому кого готувати. Вони про коней чи про кого? На прогулянку зібралися?

Господи, скільки я спала? Невже день і ніч вже минули? Кінь, помітивши, що я не сплю, підходить до мене, пирхає, штовхає носом, навіть головою махає! Теж, мабуть, гуляти хоче. Може, виведу його потім тихенько.

— Рону Нестримного підготуй, — говорить один із ельфів і повертає голову в бік мого… стійла.

У всіх нормальних людей кімнати, а в мене — стійло. Шикарно.

Його очі розширюються в міру того, як він дивиться на мене. Мабуть, таке явище навіть для цього світу дивне, щоб хтось прямо на соломі спав. Може, пожаліють та кімнату виділять?

— Ґхор, а ти що, Нестримного вже людьми годуєш? — запитує розгублено, дивлячись на мене.

Кінь в цю мить пирхає роздратовано, б'є копитом по підлозі, крокує переді мною туди-сюди. Нервує він чогось.

— Що?! Якої темряви!! Ти зовсім здуріла? Де тільки взялася на мою голову! — цей Ґхор чи як там його, напівкінь-напівлюдина, відчиняє двері, зачиняє їх за собою й забігає всередину. Але мій коник, як виявляється — Нестримний, гарцує переді мною, перегороджуючи керраві шлях.

Ха! Викуси!

От би зараз застрибнути на спину цього красеня й гайнути звідси! Це я про коня, звісно, а не керраві. Тільки він високий, та й їздити я до ладу не вмію. А шкода. Я вже й втекти згодна абикуди.

— Вилазь звідти, дурепо, поки я його відволікаю! — збентеженим голосом віддає мені вказівки Ґхор.

Ага, розігналася. Мені й тут добре. Ґхор кружляє перед конем, кінь гарцує, не підпускаючи його до мене. А я сиджу собі, дивлюся на цю баталію.

— Щось мені здається, що відволікає він тебе, Ґхоре, а не навпаки, — озираюсь на голос. 

Ой, я впізнаю цього ельфа! Це він мене сюди проводжав. І він мені усміхається ласкаво. Невже тут хоч один нормальний знайшовся?

— Тварини з її появою наче показалися! — обурюється Ґхор і таки примудряється відтіснити Нестримного.

Хапає мене за передпліччя й швидко тягне на вихід. 

— Та що таке? — намагаюсь вирватися, але сили в нього ого-го!

В цю мить я чую низьке гарчання, тільки не розумію звідки саме йде звук. Пес повернувся? Намагаюся знайти його поглядом, поки мене волочать до дверей, але не бачу.

— Ти б легше з нею, — каже той самий милий ельф, коли керраві виштовхує мене назовні. Ледве вдається втримати рівновагу.

— Це моя господа й мені вирішувати, легше чи важче, — відрізає Ґхор.

— Заберіть мене звідси! — випалюю, розглядаючи ельфів. Може, все ж допоможуть? Всі вони в збруї, гарні такі, наче до урочистого походу готуються. — Він, — тицяю пальцем в керраві. — Він дикун і грубіян! Як можна тут працювати, якщо навіть елементарних умов немає?

Чути смішки з усіх боків. Окидаю їх похмурим поглядом і з подивом помічаю ельфі — дівчину серед цієї компанії.

— Ми перекажемо кронпринцу ваше прохання і скарги, — з доброзичливою усмішкою каже той ельф, що мене привів сюди.

Кронпринцу? Це тому, що пиха з усіх щілин лізе? Ні, не хочу я його подачок. 

Ой, то це його кінь? Виходить, що так. Ну хіба що тут ще якийсь Рон є.

— А він що, тут? — обережно цікавлюсь.

— Так. На виході чекає, — киває в протилежний бік.

О, то тут два виходи? Хоча як я могла розгледіти його в темряві, та ще й враховуючи, що коридор довжелезний, а конюшня величезна. Чи не конюшня все ж?

— Не треба йому нічого переказувати, — гордо скинувши підборіддя, кажу у відповідь. — Сама розберуся.

— З ким, зі мною? — округлює очі керраві.

— З вами, певна річ. Кажіть, що робити.

Ґхор окидає мене дивним поглядом, перш ніж відповісти:

— Під ногами не плутайся.