Глава 15

— Навіжена! Ти переполохала всіх тварин! — волає на мене ця істота.

Схоже, що переполохала я не всіх, ну, крім тієї пташки-переростка з пронизливим "увііі", а одну єдину тварину. І вона, точніше, він — стоїть переді мною й кричить на мене! Тільки це я маю кричати! Це мені страшно! Але все ж замовкаю. Просто повітря в легенях закінчилося.

Господи, що ж це таке і куди я потрапила??

Переді мною стоїть кінь, до якого наче незграбно, зовсім недоречно приліпили чоловічий торс з руками і голову… не зовсім схожу на людську. І воно розмовляє. Навіть не так: воно кричить на мене! Невже це і є той "конюх", "куркаві" чи як там його. Господи, та це не конюх, а справжній кінь в пальті!

— Не кричіть на мене! — від страху виривається з мене писк. — Ти… ви… ви що?!

— Що? — повторює, скинувши брови в подиву. А вони в нього густі. 

Намагаюся зрозуміти, що не так з його обличчям. І б це пояснила так: якщо відкинути людину на енну кількість років в еволюції й уявити, що вона згідно з Дарвіном пішла не від мавп, а від коней… От таке в нього обличчя. Я з тваринами люблю розмовляти, але щоб вони мені відповідали…

— Я не що! — коли до нього доходить, воно розтуляє рота й обурюється, розмовляючи з "конячим" акцентом. Капееець. Мій мозок в шоку. — Я — керраві, — гарчить він, — господар тут, а, отже, і твій господар, — тицяє в мене пальцем. — Істеричка невихована! — шипить роздратовано.

Та ну.

А я знову дивуюсь, розглядаючи його чоловічий торс на конячому тілі. Добре, хоч накидкою прикрив тіло. Маю на увазі ту частину, яка тіло коня. Кремезний людський торс він, вочевидь, не вважає за потрібне одягати. І чому тут майже всі ходять ледь не голими, крім мене? За що мені така кара?

— Хто б казав, — бурчу у відповідь.

— Тобі нагадати правила? — вкрадливо цікавиться. 

Не завадило б. Що він там казав? Вчити не буде, дивись сама, за помилки якимсь нижнім рівнем погрожував…

— А що там внизу? — запитую і пальцем для наочності вказую.

— Тобі не сподобається, — відповідає, прослідкувавши за моїм жестом, і кривиться невдоволено. Яка в нього несподівана міміка. В мене такий дивний дисонанс в мозку, коли дивлюся на нього. От наче голову коня наклали на людське обличчя, а потім приплюснули. Ну щоб лягло гладенько. — Під ногами не плутайся. І щоб тебе більше не чув. В мене відпочинок за графіком.

— А мені що робити? — запитую сміливіше, вже трішки звикнувши до того, що зі мною напівлюдина-напівкінь розмовляє. — Де моя кімната? І, може, у вас все ж є якесь змінне вбрання?

Він кидає на мене такий погляд, що якби міг прибити ним, то я б уже лежала трупіком.

— Стійла будеш прибирати. І запрягати тварин. А поки — не заважай! — гаркає.

Чудово. Не заважати. А в якому саме місці я маю йому не заважати? Не стояти ж посеред конюш… його господи?

 Гаразд, повторю найважливіше питання:

— А де мені спати?

Він знову скидає брови в подиву, великі очі виразно округлюються. А потім рот вигинається в зневажливій посмішці:

— Ну не зі мною ж, — гидливо вимовляє, і тепер в мене самої очі на чоло лізуть. — страшна, перелякана, дика, худюща… Що мені користі таку в ліжко тягнути? Зламаєшся.

Я червонію від маківки до п'ят, мимоволі частково візуалізувавши його слова. Жах який! Фу-фу-фу, чур мене таке навіть в страшному сні побачити. Задкую від нього. Думаю, куди тікати. Але він, на моє щастя, розвертається і йде геть. 

Мій погляд чіпляється за те, що я сприйняла за коня. Того, що другим був, який мене до себе затягнув. Пощастило мені, що воно мене не зжерло. Страшна істота, незрозуміла. Взагалі ні на що не схожа. Мені б енциклопедію з місцевих видів…

От уявіть собі птаха схрещеного з драконом. Уявили? А дарма. Бо воно й на них не буде схоже. Міцне видовжене тіло загалом і справді дракона нагадує: чотири лапи, потужні крила вкриті лускою. Але довгий хвіст чомусь вкритий коротким пір'ям, яке потім поступово змінюється лускою на тілі. А кінчик хвоста нагадує наконечник списа або стріли, гострий, навіть думати страшно, якої шкоди ця "пташка" може ним завдати. Ну і голова: мішанина орла і ящірки з велетенським клювом, яким, імовірно, тварина й затягнула мене до клітки. Таким вбити — раз плюнути.

Поки я розглядаю "пташку", вона, чи то все ж він, з цікавістю дивиться на мене, схиливши голову набік. А тоді видає коротке "уі", наче заграє зі мною. Е ні, я на таке не поведусь. Обідом стати для однієї з цих тварин я точно не хочу.

О, а там справді кінь! Перший, до якого я заходила — кінь. Ура! Ну хоч коні є в них нормальні, знайомі мені звичні милі тваринки.

І раптом приміщення занурюється в темряву разом з тим, як вдалині довжелезного проходу з гуркотом зачиняються двері.

Він знущається. І куди мені тепер іти? Я ж навіть не розгледіла, де тут і що.

Та ну його. Почекаю десь на вулиці, погуляю, огляну місцину. З цією думкою прямую до дверей, де вони — ще пам'ятаю, я зовсім недалеко від виходу. Знаходжу ручку, смикаю, смикаю, тягну щосили і так, і сяк, але вони не відчиняються… І справді наче кара якась господня. Чужий світ, грубі дикуни навколо. Кожен вважає, що може командувати мною.

А я всього лише хочу додому, до мами… 

Від безвиході, від страху наткнутися на якусь небезпечну тварину, прямую до коня. Та й він найближче до виходу, стійлом не помилюся. Ну і там я хоча б буду в безпеці. Він мене точно не з'їсть, а на соломі, якою встелена підлога, можна й посидіти поки, почекати.

Тільки чого чекати, хто його знає. Може, принц був не такою вже й поганою перспективою?