Глава 14

Прикривши рота долонею, намагаюся заспокоїтись. Це, мабуть, всього лише конюх. Або його помічник. Має ж сюди іноді хтось заходити. Тільки от я не чула й, певна річ, не бачила, тому злякалася. Перевівши подих, прибираю долоню від рота й відповідаю:

— Вибачте, мені наказали сюди прийти його осяяння… на службу. Мене привели до конюшні, але що робити далі — не сказали, тому я й увійшла. Мене звати Мілана, — привітно продовжую. — А вас?

Яка різниця, що там казали про нього грумі? Це лише їхня суб'єктивна думка. А може, це взагалі не конюх, а хтось із його помічників. Ну і звісно, він розсердився, що тут хтось вештається. Виходить, що це все ж не конюх, а хтось із його помічників, якщо запитує, що я тут роблю.

Господи, де тут світло вмикається?

— Конюшня? — запитує вкрадливо. Хмикає. А я, трохи відійшовши від переляку, звертаю увагу, що в нього дивний акцент. Навіть не акцент, а наче йому щось заважає нормально говорити. Трохи хрипко, з придихом і ковтаючи деякі звуки.

— Ну так. Я ось тут з парочкою коників уже познайомилася, — кажу йому. — Такі милі створіння, обожнюю їх. О, і песик десь тут був. З ним теж познайомилась, подружилась. Шкода тільки, не знайшла, де у вас вмикається світло. Покажете? Ну і розкажіть, що у вас тут до чого, і що входить в мої обов'язки. Може, у вас тут форма якась зручна є? А то в цій сукні ходити — жах просто.

Не втримавшись від спокуси, намацую ґрати, зрозумівши, що опинилася зовні стійла, й знову трусь об них спинкою. Оооох, яке задоволення!

Мій кайф перериває сердите пирхання. От чомусь впевнена, що саме сердите. І чомусь воно не позаду, де має бути кінь, а попереду, в проході, хоча я точно впевнена, що стою спиною до стійла.

Якийсь кінь вийшов погуляти?

— Мало того, що порушила всі правила, увірвавшись в мою господу без потреби серед білого дня, ні чорта не бачить у темряві, то ще і якась хвора з коростою?! Нащо мені така недолуга здалася? Я просив помічника, а не халепу на свою голову!

Яй, це що таке? Чому в мене таке дивне відчуття, що і ось ці крики зі ще більш вираженим дивним акцентом, і пирхання — долинають з одного й того ж отвору?

— В мене немає корости! — пискаю. — Просто сукня незручна. 

— Та мені начхати! Тут не салон для заможних панянок, щоб сукнями перебирати. Не подобається, то ходи голяка. Тільки не в моїй господі!

От таки грумі, такі милі, як виявляється, дівчата, мали рацію! Бо цей… курваві, чи хто він там — хамло неотесане.

— Ти що, людина? — чую неприпустимо близько. Та він ще й принюхується до мене! 

Втиснувшись у ґрати, відвертаюсь і намагаюсь прослизнути від нього в стійло, та чоловік хапає мене за сукню, натягнувши її так, що й дихати не можу, й утримує на місці.

— Пустіть мене! — махаю навмання руками. Він вмить відпускає, і я падаю дупою на підлогу. Добре, що всередину, на підстилку. Тут не так твердо.

А за мить чую поруч якісь незрозумілі звуки: пирхання, гарчання, тупіт, клацання… зубів? Звук, схожий на глухе каркання. А потім гучне гуп — і тиииша.

Знаходжу себе — і це я не обмовилась, бо поки поруч відбувалося щось незрозуміле, я швиденько загубилася якнайдалі. Так от, знаходжу я себе в кутку стійла. Судячи з того, що з двох боків стіна, в дальньому кутку. А потім мене знаходить хтось, підчепивши за комір, як цуценя за шкірку, і поставивши на ноги.

— Гаразд, буде вона працювати в мене, — це він кому? Тут ще хтось є? — Але найменша помилка — і відправлю на нижній рівень, — гарчить з пирханням… мій новий бос? 

І волочить мене кудись, тримаючи за комір.

А я вже й не рада цій перспективі. Він хам і тиран, от прямо відчуваю. І дивний! І лякає мене. А ще ця темрява…

Але не наважуюсь сперечатися. Чорт. Оце так потрапила. І заступитися за мене немає кому. Аж заплакати захотілося. Так шкода себе стало.

— Клич мене Ґхор, все одно справжнє ім'я нормально не вимовиш. Кожне моє слово для тебе — закон. До тварин без дозволу не заходити. Робочий день від світанку й до заходу, і від заходу до світанку, — це як?.. — Вчити тебе я не маю часу… та й бажання теж не маю. Дивись, що і як роблю я, і запам'ятовуй. Не впораєшся — твої проблеми. І ще дещо, — він зупиняється. Я, нарешті, теж можу перепочити. — Не знаю, які в тебе стосунки з Його Осяянням, якщо на тобі його запах, але навіть якщо ти одна з його фавориток — мені начхати. У мене тут свої закони й правила. Жодних поблажок не буде. Світло!

Що?! На мені його запах? Це як?.. Рон… мене обіймав. А потім я переодягнулася. Це який це нюх треба мати, щоб відчути таке?! Від ельфа зовсім не пахло парфумами. Хоча пахло приємно.

Над головою спалахують десятки вогників, засліплюючи після непроглядної темряви. Ух ти, наче безліч світлячків кружляють у повітрі. Краса неймовірна.

А коли за кілька секунд зір звикає і вихоплює розрізнені плями навколо, а потім збирає їх у цілісну картину…

— Аааааа! — виривається з мого горла, коли кручу в паніці головою навколо.

— Увіііі! — за мить, утворюючи зі мною хор долинає зі стійла, куди мене затягнув "кінь", і де я так безпечно намагалася його почухати й ховалася від свого…

Все ж таки я перекрикую пронизливе "увіі", не знаючи, що мене з побаченого шокувало більше. Тому що шокувало абсолютно все. Охохо… повернувши голову до того самого Ґхора, я вмить визначаюсь із переможцем цього хіт-параду. Все-таки "бос" — не просто шок, а справжній вибух для мого вразливого мозку.