Глава 13

Ух ти, як цікаво. Здається, я опинилася всередині стійла. Прикольно, між прутами достатньо простору, щоб і без дверей можна було увійти, а кінь все одно не пролізе.

— Привіт, — говорю ласкаво. Знаю, що з кониками треба ніжно, спокійно, щоб вони відчували, що ти не становиш загрози. І галасувати не можна.

Я кілька разів каталася на конях, на прогулянки ходила. Звісно, назвати це катанням — то гучно сказано. Коня вів за повід тренер, а я просто сиділа зверху й міцно трималася руками за сідло. Але весь час прогулянки я розпитувала про цих дивовижних тварин, тому дещо тямлю.

— Я тебе не скривджу, — додаю майже пошепки. — Можна я тебе погладжу?

І не треба сміятися, що я дозволу питаю! Тварини геть усе відчувають. І нехай слова звучать для мене, для власного заспокоєння, але інтонація — це для них. Особливо якщо тварини такі полохливі, як коники.

У відповідь мене знову обдає гарячим диханням. Здається, кінь до мене принюхується. Хм, а от чи бачать вони в темряві, цього я не знаю. Ну нічого, зараз спробуємо тактильний контакт. Повільно, дуже обережно здіймаю руку і тягнуся туди, де приблизно має бути шия. Щось намацую з жорсткою короткою шерстю. Веду долонею. Клааас!

Кінь шумно видихає. Не розумію, це від задоволення чи йому не подобається? Хоча якби не подобалося, він би відійшов. Коні не дають себе чіпати незнайомцям, якщо їм щось не подобається. Відходять — і все. Тому я сміливіше гладжу, запускаю пальці в шерсть. Ще один дивний звук, схожий на пирхання. І раптом він втикається оксамитовим носом в мою щоку. Такий м'який і приємний. І лоскотно! Сміюсь, не втримавшись, але стою на місці й гладжу коника. А ще так закортіло обійняти його за шию міцно-міцно.

Ні, ще злякаю. На перший раз вистачить. Тому, намацавши позаду рукою ґрати, прослизаю назад в коридор. Треба й до інших завітати! Так і познайомлюсь з усіма. Не страшно, що темно. Коні й за запахом мене запам'ятають. Як же добре, що я відмовила тому нестерпному ельфу! Тут — значно цікавіше! Я хвилин п'ять як у конюшні, а вже почуваюся безмежно щасливою.

Позаду щось з дивним клацанням вдаряється об ґрати. Копитом чи що? Ой-йо, це кінь так засмутився, що я пішла?

— Не хвилюйся, — шепочу в темряву, — я не піду. Я тепер тут постійно буду, — втішаю його.

І знову шумне дихання, він втягує повітря, мабуть, щоб запам'ятати мій запах. На прощання тягну до нього руку, підставивши розкриту долоню так, як зазвичай кормлять коней смаколиками. А він облизує мою руку! Мабуть, чекав, що щось дам.

— Я виправлюсь, — обіцяю йому, — і обов'язково приноситиму тобі смаколики.

Йду далі навпомацки, використовуючи ґрати як вказівник. Доходжу до стіни, яка, вочевидь, розділяє стійла. А стійла в них величезні, просторі. Сподіваюся, їх тут добре доглядають. Збираюся навідатися до наступного мешканця, як раптом чую попереду низьке тихе гарчання. Це не дуже схоже на коня… Зовсім не схоже, скажу чесно. Швидше, на величезного й дуже злого пса.

А тікати то нікуди…

Взагалі я не з полохливих. І нічого, що попереду незнайомий пес. Не дикий же він. Пес — це домашня тварина, тож спробую з ним домовитися.

— Привіт, — кажу йому. — Я буду тут працювати й допомагати, нумо знайомитися? Я Мілана. А ти, мабуть, охороняєш це місце? Я зовсім не загроза і не злодійка. Нам з тобою доведеться порозумітися, інакше як я зможу допомагати конюху? Дозволиш тебе погладити?

От тут я насправді лукавлю, бо мені все ж трохи страшнувато. Нічого не видно, реакції його я не бачу. За балаканиною сподіваюся приховати хвилювання. Розумію, що пес мене не відпустить, якщо не покажу свою впевненість. А якщо тікати почну чи кричати, то мені точно хана. Тому розкриваю долоню й трішки виставляю її вперед, сподіваючись, що пес її понюхає й прийме мене, а не відцапає по лікоть.

За мить гарчання стишується, але не зовсім стихає. Дихання лоскоче долоню й наближається. Мені коштує неймовірних зусиль не відсмикнути руку й встояти на місці, коли тварина втикається мокрим холодним носом в мою долоню. Обнюхує ретельно. Попри напругу, намагаюся стежити за своїм диханням і не виказувати хвилювання. Крім мого серцебиття, звісно. Його я контролювати не вмію. 

Але, на моє полегшення, гарчання й зовсім затихає. Пес обнюхує мою руку, а потім вище. Його подих лоскоче шкіру навіть через тканину, рухаючись рукою вгору. І все вище й вище, аж до… обличчя? Він що, на задні лапи став?

Та коли його ніс торкається мого обличчя, а за ним і шорсткий язик проходиться щокою, я мимоволі сміюся й відступаю. Тут всі тваринки такі велелюбні? Добрі й ласкаві. Як добре, що я потрапила сюди. 

За мить щось буцає в мою долоню. Пес нахабним чином вимагає, щоб я його погладила. А мені що, шкода? Звісно, я чухаю його маківку вже зовсім без остраху. Велика в нього голова. Величезна просто. Намагаюся вгадати породу, але в темряві це неможливо. Може, стаф чи мастиф якийсь?

А потім відволікаюсь в якусь мить збагнувши, що приміщення наповнилось природними звуками, ніби все навколо відмерло. Чую дихання тварин, їхні спокійні кроки в стійлах, копошіння. Наче коли я увійшла, вони всі враз завмерли, відчувши чужинку. І тільки зараз, зрозумівши, повіривши, що я не становлю загрози, ожили й кожен зайнявся своїми звичними справами.

Але відволікає мене не зовсім це, а те, що мене хтось наполегливо тягне за рукав. І це не пес. Прибираю руку від голови песика, рефлекторно виставивши її перед собою. Тому що цей хтось тягне аж надто завзято, і я боюся врізатися в перешкоду у вигляді ґрат або стіни. На щастя, проходжу між ними, лише долонею мазнувши об щось тверде й холодне.

— Який ти наполегливий, — бурчу, переводячи подих, коли кінь мене відпускає. 

Бачила я, якими нахабними вони можуть бути, коли випрошують щось смачненьке. Але щоб ось так в стійло затягували — стикаюся вперше. Добре, що тут ґрати широкі і я легко між ними можу прослизнути, а то залишилася б без рукава.

— І що ти хочеш? — запитую, намагаючись обережно намацати шию коня.