Глава 12

— Що ж ви накоїли, пані, — бідкається Ельвіра.

Вони з Ангорою з'являються за кілька хвилин. На обох обличчя немає, бліді, нажахані. Влетіло їм, мабуть.

— Звільнив вас? — запитую, відчуваючи легкий укол провини. Не хотіла їх підставляти.

— Ні, пані. Ви не за нас, а за себе перейматися мусите. Як же ви тепер? Його Осяяння наказав вас до конюха відправити. Керраві, — грумі морщиться. Це що, якийсь їхній матюк?

Втім, яка різниця? Я люблю коників. Та і взагалі будь-яких тварин, аби не хижаків. Їх я боюся. Тож нічого страшного, переживу.

— Ну то й нехай, — кажу байдуже.

— Пані, якби ви не були такою впертою, він би не розгнівався, — пошепки каже Ангора, насторожено поглядаючи на двері. — А взагалі, ми могли б спробувати виправити ситуацію, — вона переводить погляд на Ельвіру. — Не впевнена, що це допоможе, але можна сказати, що я настоянку переплутала, мм?

Ельвіра зітхає. Потім киває. До мене повертається.

— Можна. Тільки не ти, а я. На мене Його Осяяння не буде так сильно гніватись. Пані, — це вже до мене, — тільки ж ви маєте бути сумирною, слухняною, благати пробачити вам, красномовно висловити своє захоплення красою й добротою Його…

— Ні, — перериваю її. — Не буду я перед ним принижуватись, — встаю з ліжка. Хапаю принесену мені сукню. Схожу на вбрання грумі, теж наглухо закриту, тільки значно простішу. Може, хоч ця зручною виявиться.

Під сумні зітхання й співчутливі погляди грумі виходжу до ванної кімнати, переодягаюся. Облом. Сукня ще гірша, тканина якась груба, свербить усе тіло від неї. Знущання якесь. Навіщо було мій одяг викидати? Може, хоч верхні ґудзики залишити розстібнутими?

Ні! На зло його осяяній нестерпності застебну наглухо.

Закінчивши, виходжу до грумі. Я думала, що мене в нове місце проведуть мої колишні няньки, але ні. В кімнаті стоїть незнайомий ельф в обладунках, який і є моїм супроводом. Просить прямувати за ним. До речі, обладунки в них цікаво виглядають, коли вперше побачила — не встигла розгледіти, бо була надто зайнята спробами докричатися до одного нахабного ельфа.

Тож поки йдемо довгими коридорами й переходами, крадькома поглядаю на нього, вивчаючи зовнішній вигляд і "форму". Низ складається зі шкіряних штанів із широким ременем, до якого кріпиться меч і ще якась незрозуміла мені зброя, і, судячи з вигляду, дуже зручних високих черевиків. Зверху вже знайомі ремені, які так само, як на Роні, оперізують міцний торс. До них теж прикріплена зброя, вочевидь, саме для того вони й потрібні. Виходить, Рон теж типу як воїн одягається, бо вбрання в нього таке саме було, за винятком пари деталей, про які зараз розповім.

Так от, ще кілька цікавих нюансів форми цього ельфа. Його груди, шия і плечі прикриті латами, чи бронею, не знаю як це правильно назвати. Але ці лати на вигляд легкі й рухомі, пластинки наче луска лягають одна на одну й не заважають рухатися. А ще на руках налокітники, і такий же, як на плечах і грудях, захист на зап'ястях і з тильного боку долонь. Тільки пластини значно дрібніші. Я спершу подумала, що це такі рукавички, а потім зрозуміла, що не зовсім. Внутрішня сторона долонь відкрита. Але найцікавіше те, що цей захист закінчується пазурами на кінчиках пальців, тож руки ельфа тепер нагадують лапи звіра.

Страшно уявити, якої шкоди такими рученятками можна завдати опоненту. Серйозно в них тут усе. Тіло пронизує холодок. Навіщо таке спорядження? Тут небезпечно? Чи це просто для статусу, оскільки в замку проживає королівська родина?

Ельф мовчки веде мене кудись. Я не наважуюсь почати розмову, та й не виглядає він охочим до спілкування. Серйозний, похмурий, хоча дуже симпатичний. Мабуть, ельфи і справді всі дуже гарні. Принаймні чоловіки. І вік визначити складно. Він здається мені… зрілим. Але зрозуміти скільки йому років, двадцять п'ять, тридцять п'ять чи всі сорок — я не можу.

Хвилин за тридцять ми виходимо із замку. А може й не виходимо, тому що навколо стіни, тільки даху немає, схоже, все ж це просто внутрішній двір. Перетнувши його, ми знову блукаємо приміщеннями, і знову проходимо через ще один внутрішній двір, після чого нарешті опиняємось на місці. Розумію це тільки по тому, що ельф киває мені в чомусь віддалено схожому на уклін, мабуть, і сам не розібравшись, що там в мене за статус, і йде геть.

Клас, і що мені робити далі?

Стою й дивлюся на величезні ворота перед собою метри чотири заввишки й п'ять завширшки. Цікаво, мені їх відчинити сил вистачить? Ні, точно ні. А потім помічаю поруч двері, теж немаленькі, в них, здається, і невелика карета протиснутися зможе. Що ж, поки роздивлюся, що тут до чого. Чужосвітних коней я ще не бачила. Але впевнена, що вони будуть прекрасними.

Рішуче підходжу до дверей і смикаю за кільце. Знову ловлю себе на думці, що в цьому світі ніби тісно переплелися здобутки сучасної цивілізації й стародавній лоск. Тут тобі електроенергія, яка видобувається з джерел, подарованих природою. І поруч така старовина як обладунки, замки з каменю, меблі з деревини й жахливо незручні сукні з корсетами.

Двері насилу піддаються, але, на мій подив, відчиняються зовсім тихо. Всередині темно й теж не чути жодного звуку. Лише смужка світла з вулиці падає на широченний прохід, а з двох боків загратовані стійла. Зачиняю за собою двері й тільки після цього розумію, що тепер взагалі нічого не бачу. Застигаю, рука тягнеться в пошуках кишені, щоб дістати телефон і підсвітити. Тільки ні кишені, ні телефона. Мабуть, ніколи не звикну до відсутності гаджетів.

Знову хапаюсь за комір, навіть дихати важко стало. І справді звичка з'явилася, коли нервую, комір відтягувати. Але з цими жахливими сукнями воно й не дивно. В мене ще й одночасно зачухалось стегно й лопатка. І якщо стегно я ще якось пошкрябала крізь товстий шар одягу, то до лопатки ніяк не дістану. Блін, треба об щось почухати.

Навпомацки йду в пошуках чогось такого, що б можна було використати як підручний засіб. Виставивши перед собою долоні, обережно перебираю ногами. На щось натикаюсь. Ауч. Пальчиком невдало тицьнула. Прикладаю його до губ, цьомаю, відразу легше стає. Вже приблизно зрозумівши, де перешкода, обережно нишпорю руками в повітрі. О, прут, товстий дуже, схоже, до стійла підійшла.