Глава 11

Його?.. О, ні-і! Не бути цьому. Ніколи!

Підходжу до нього впритул і ціджу просто в обличчя:

— Кісткою поперек горла тобі стану! Прокляну — в тридцять лисим будеш ходити. У мене в роду були відьми. Пошкодуєш, — від душі погрози кидаю.

На мить в очах ельфа спалахує розгубленість. Але він швидко опановує себе, знову набуваючи вигляду зарозумілого нахаби, і каже у відповідь:

— Ой, я тебе прошу, — ще й пирхає й очі закочує. — Я вже шкодую. Тільки що поробиш, — тицяє пальцем у стелю, — Оракул, — і знизує плечима, ніби це все пояснює.

— То іншу собі обери, — сичу зі злістю. — Ти ж сам казав, що обраних може бути багато, а такий зарозумілий індик — тільки один. То в чім проблема? — розводжу руками, вигнувши брову. Мовляв, вперед, ти ж весь такий крутецький мачо. Тільки хто такого нестерпного витримає? Отож — ніхто.

Він мовчить кілька секунд. Хмуриться. Здається, в очах навіть смуток прослизає. А потім каже:

— Навіть якщо так, додому я тебе однаково повернути не зможу.

— Але ж ти якось приходив до мене!

— Уві сні, Мілоано! — з роздратуванням гиркає, наче з дурним дитям розмовляє, на якого вже нервів бракує.

Дивлюся на нього скляним поглядом. Перед очима спалахують спогади. Моя родина, все моє життя там.

— Мої батьки, моя сім'я хвилюються. Уявляєш, що вони зараз переживають? — додаю не своїм голосом. Може, хоч родинні цінності мають для нього певну вагу. Не вірю, що сюди потрапити можна, а назад — ніяк.

— Ні, — звучить у відповідь. — Вони тебе й не пам'ятають, тому хвилюватися не можуть. Не переймайся за них, у них усе добре. Я тобі якось покажу, сама переконаєшся, якщо погодишся прогулятися зі мною до Оракула. Ну, тільки не просто зараз, згодом, за кілька тижнів можна…

— Як забули? — перебиваю його.

— Так працюють закони Всесвіту, Мілося, — знизує плечима. — Ти зробила свій вибір, цей світ тебе прийняв, а в тому світі ти тепер зайва. Тож назад — ніяк.

— Ти обманув мене! — вигукую, стиснувши руки в кулаки. Така злість охоплює, що ледве стримуюсь, щоб не накинутися на нього. — І зараз дуриш! Завжди є вибір, — з відчаєм додаю.

— Так, вибір є, — холодно карбує він. — Або стати моєю єдиною, — підкреслює, — моєю обраною, або ж… — його губи вигинаються в кривій, скептичній посмішці, — можеш в помічниці до конюха піти. А він недолюблює людських дівчат, — посмішка стає злою. Я б навіть сказала, зловтішною. 

Впевнений, що поставив мене у безвихідне становище?

Та нехай котиться до біса!

— Ненавиджу тебе, — ціджу крізь зуби, дивлячись в його очі. — Ти зруйнував моє життя. Ти відібрав у мене все. Викрав мене, обманув, не має значення, як це називати. Суть від того не змінюється. Тож краще вже… — окидаю його зневажливим поглядом, щоб відчув весь спектр моїх глибоких почуттів до нього, — з конюхом, ніж з тобою. Забирайся! — і вказую йому на двері.

На його обличчі застигає подив, а в глибині очей спалахує емоція, яку мені не вдається вловити. Смуток? Образа? Біль? Чи просто вражене его? Що, зачепила його осяяне самолюбство? Не чекав, що оберу що завгодно, тільки не його? Терпіти не можу всю цю пиху й зарозумілість. Варто було це сказати бодай для того, щоб стерти нахабний вираз із його обличчя.

— Впевнена? — запитує таким тоном, що на мить захотілося забрати свої слова назад.

Але не подарую йому такого задоволення. Тож натомість кажу твердо:

— Так! Згинь, нечиста сило.

Палаю від злості. Щоки червоніють, серце калатає, руки тремтять. Бодай йому заціпило. Викрасти, а потім ще й умови тут ставити? Це що за манера "залицяння"? Зачинив, приставив якихось няньок і охорону, які ганяють мене, наче якусь рабиню, а не обрану, як він каже. Сам не приходить, з-під матусиної спідниці не вилазить, умови якісь ставить ще й на мою приналежність вказує. 

А я не річ!

Невже справді доля так жорстоко з мене пожартувала? Я кохання хотіла, такого, як в казках. Справжнього, щирого, взаємного, щоб раз і назавжди. Щоб кохав мене і щасливою робив, а я його. Навіть на якусь мить припустила, що це можливо. Тут, з ним — можливо. На мить спалахнула надія, варто було побачити його. Адже обіцяв там щось про долю.

В пекло таку долю. Я до батьків хочу, до брата й сестри. До бабусь, дідусів і всієї нашої великої родини. А тут я чужа. І він до мене як до чужої. Як до речі, забавки, наче так і належить і я маю автоматично впасти до його ніг, бо ж саме Його Осяяння зволило дати мені шанс.

Ні кохання тобі, ні долі щасливої, ні можливості повертатися додому хоч іноді. Тоді навіщо він мені здався?

— Гаразд, — холодно карбує ельф у відповідь. Кутики його рота сіпаються вниз. Холодний погляд темних очей пронизує крижаними голками. — Ти сама зробила свій вибір. Тільки піду не я, а ти. До конюха. Всі привілеї з тебе знімаються, — ріже по живому, розвертається і прямує широким кроком до дверей.

— Дуже мені треба твої привілеї! — кричу йому в спину.

Все одно останнє слово за мною. Він виходить, а я осідаю на ліжко. В пекло його разом із його привілеями, з яких жодної користі.