Глава 10

Він скидає на мене ошелешений погляд.

— Так то з ввічливості! — обурюється. — Я хотів тобі показати, як мені сподобалося твоє гидке частування, — і буркає ображено: — Невдячна.

— Додому мене поверни! Негайно! — заводжусь все більше. 

Це не ельф, а кара господня якась. Ельфи мають бути милими, добрими, харизматичними, сильними, вродливими. Ну гаразд, з останніми двома пунктами в нього дуже навіть склалося. Але ж це… Ось це — витримати неможливо з його зарозумілістю й незрозумілістю. Та я його приб'ю раніше, ніж почнуться ті випробування!

— Не можу, — буркає, скорчивши скривджену моську.

Це він навмисне? Мститься? Тільки за що?! Я його не просила про таке "щастя".

— Ти не можеш не могти, — сичу розлючено. Але відстань у крок про всяк випадок тримаю. З ним треба обережно, надто вже спритний, виявляється. — Ти мене вкрав — ти мене і повернути маєш туди, де взяв!

Його обличчя витягується в подиву. В очах відбивається безмежне обурення від несправедливість світу цього і того до бідолашного ельфа. Тільки це мені треба дивуватися й обурюватися, а не йому!

— Неправда! — заявляє. — Я тебе не крав, хоча мав повне право забрати. Я тобі дав час і можливість самій зробити вибір. І ти прийшла до мене. Сама!

Прокручую в пам'яті події, які передували моєму потраплянню в цей світ. Я засмутилася через Рому. Подумала, що хочу змінити своє життя й зустріти справжнє кохання. Потім, здається, згадала про ельфа, який мені снився. Після цього в мене засвербіла рука…

Ні! Він голову мені морочить!

— Я не приходила! І нізащо б не прийшла. Як я могла прийти туди, не знаю куди, до того, не знаю до кого, га? Поясни мені, будь ласка.

— Ти знала. Ти прочитала обітницю — й ось ти тут.

— Яку обітницю? — ошелешено перепитую. — Що?! — до мене раптом доходить, і я вже ладна знову його чимось огріти. Той напис на руці — то була пастка?.. — Я не знала, що роблю! — кричу йому в обличчя.

— І знову неправда, — впевнено каже, схрестивши руки на грудях. — Якби ти не знала, що робиш, Мілося, ти б не побачила напису. Ти хотіла до мене. Це дорога в один кінець, тож змирися.

Весь запал зникає. Здуваюся, як так кулька. Невже справді я не повернуся додому? А як же моя сім'я? Мама, тато, молодші — вони ж там місця собі не знаходять. Страшно уявити, який жах переживають в цей час.

— І що, зовсім ніяк? — приречено запитую, а він хитає головою. Похмурий такий, наче це він не може додому потрапити, а не я.

Дивиться в очі, і руки підіймає до моєї шиї. Скошую погляд вниз, невтямки спостерігаючи, як ельф розстібає ґудзики на моїй спортивній сукні. Якого біса він робить? Це до чого він хилить?! Я з ним спати не збираюся!

— Що ти робиш? — розгублено запитую, скинувши погляд на його обличчя. Рон такий похмурий і зосереджений, що я нічого не розумію.

— Тобі ж незручно, я бачу, — каже, розстібаючи ґудзики на високому комірі один за одним. — Постійно рукою відтягуєш комір, а робиш тільки гірше. Зараз легше стане, — і далі розстібає, зупинившись в межах цнотливої пристойності. Тобто лише кілька сантиметрів від шиї розстібнув — і все.

Я вражена. Це зараз був прояв турботи чи що? Примружившись, розглядаю його обличчя, поки він, нахмурившись, дивиться на мою шию. І пальцями торкається, ніжно, обережно.

— Що? — не витримую. Це занадто. В мене серце вилітає з грудей і ледве вдається контролювати дихання.

— Шкіра почервоніла, — звучить у відповідь, а за мить відчуваю жар від його пальців. — Зараз вилікую, секундна справа, — додає, і за жаром приходить полегшення. Цей одяг просто жах. Ох, він мене зцілює? Як приємно… — Можеш поки так походити, я дозволяю. Розумію, що ти не звикла до вишуканого вбрання, тож накажу підібрати тобі щось простіше.

Тепло від його долонь, які лежать на моїй шиї, позбавляючи неприємних відчуттів, настільки присипляє пильність, що до мене не одразу доходить сенс його слів. А ще говорить таким рівним, спокійним тоном, що спробуй вловити підступ. Навіть не так: там жодного підступу немає. Він каже це цілком серйозно!

А коли до мене доходить…

Відкидаю від себе його руку й гаркаю у відповідь:

— Це я до вишуканого не звикла?! Чи то просто у вас вбрання — відстій. У нас таке в позаминулому столітті носили, продвинуті вони, — пирхаю. Схрестивши руки на грудях, всім своїм виглядом показую, що я думаю про їхню так звану вишуканість. — Спробуй сам поносити таку сукню. Спекотно, тисне всюди й рухатися неможливо. Ти ж чомусь он ходиш ледве не голяка, — окидаю поглядом його майже оголений торс. Там тільки якісь ремінці шкіряні.

— Тому що в мене інші пріоритети. А хизуватися вбранням — це дівчача справа, — холодно карбує.

— Я не хочу нічим хизуватися! Я не просила й не хотіла! Додому мене поверни! — знову заводжуся. Мене то відчай, то паніка, то лють охоплює.

— Це неможливо. Ти тепер моя, — звучить рівним тоном вирок. Тільки в очах його сполохи, а от на обличчі чітко читається напруга.

Здається хтось собі тут вирішив, що якщо він "звєзда", то автоматично всі в коліна падати будуть і танути перед ним. Не на ту нарвався, еге ж? Виховувати й виховувати такого "обраного" Ото прабабця з годинником підкинула Мілосі проблему;) Чи навпаки, пощастило, як гадаєте? Підкидаю тему для розмови: хотіли б потрапити в такий світ і навести там галасу?)))