Глава 9

Рон виглядає злим. А ще, здається, розгубленим. Та це ходяче божественно вродливе нахабство швидко опановує себе. Кривиться, чимось нагадуючи те неподобство, яким я його бачила вперше. Принаймні запам'ятала вперше, бо, судячи з його слів, являлося мені це диво й раніше.

— Мілося, ну я ж тобі вже казав, що то через просторові метаморфози. Викривлення сталося, от і з'явився я тобі не собою, а чимось незрозумілим, — викручується він, вирішивши, що я по старій пам'яті назвала його страшком. 

— Ну чому ж незрозумілим? — заперечую. — Мені от абсолютно зрозуміло, що то твоя потворна сутність проявилася. Доріана Грея читав? — запитую, та на обличчі бачу лише нерозуміння. І хмуриться ще більше. Втім, байдуже, мене вже не зупинити. — Так само і ти: зовні просто супер-картинка, а всередині самозакоханий бридкий гівнюк, тільки в тебе це не на картині видно, а при переміщенні спливло.

Кутик його губ нервово сіпається. Пихтить так смішно, злиться, але намагається стриматися. Що, виховання не дозволяє? Це не в моєму світі дурня клеїти? Тут весь такий набундючений, поважний.

— Або, Мілося, то в тебе уява збочена, якщо чоловік твоєї мрії уявився тобі отим… чотиком… — жалить у відповідь.

— Чортиком! — виправляю його замість того, щоб обуритися.

— Та яка різниця?! — вигукує. — Це ж треба було таке нафантазувати! — й очі такі великі робить, наче і справді я винна, що він страшко. Ну, був страшком. Уві сні. Моєму.

Я аж задихаюся від обурення. Хапаю подушку і жбурляю в нього. Ловить із задоволеною пикою. Подобається дратувати мене? Та я йому пекло влаштую, якщо не схаменеться й додому мене не поверне!

— Ну гаразд, Мі-лоано, — муркоче це нестерпне створіння. Усміхається й поважною ходою крокує до мене. Зупиняється наді мною, поки я сиджу на ліжку й думаю, чим би його ще тріснути. — Я все розумію. Тобі просто треба трішки допомогти. Ти хотіла мене бачити? Ось я, тут. Можеш просити пробачення. Я навіть підкажу, як можеш для початку загладити свою провину. Звісно, це не означає, що я так одразу пробачу тобі твою жахливу поведінку, — закочує очі. Зітхає. — Але так тому й бути, можеш мене поцілувати, — і каже так приречено, наче він принц, а я — жаба. І він милостиво дозволяє торкнутися своїх губ, щоб я нарешті перетворилася на щось двоноге нормальне, а не бридке й зелене.

Ну я його поцілую…

Навіть встаю для такого діла. Він примружує очі, посміхається зухвало. Такий весь пихатий і гарний, чортяка, що й справді виникає думка поцілувати. Але дзуськи йому, а не поцілунок!

Рон раптом підхоплює мою руку. Не встигаю висмикнути, збагнути, як прикладає мою долоню до своїх грудей. Чую, як дико б'ється його серце, як спалахують темні очі — і весь запал кудись зникає. Рон нахиляється ближче. Десь на задвірках свідомості промайнула думка, що його рука вже на моєму попереку, а наші тіла так близько, майже торкаються одне одного. Я зовсім гублюсь і витріщаюсь на його губи. В нього нижня значно виразніша за верхню, і це так спокусливо виглядає. Так і хочеться її стиснути в поцілунку й відчути на смак.

Аж поки воно не розтуляє рота й не видає вражено:

— Мілося, ти що, від моєї краси тут зомліти зібралася? А як же ти випробування пройдеш, щоб офіційно моєю обраною стати?

Ах ти ж… гад вухатий!

Поки одна моя рука мирно спочиває на його грудях, іншою впиваюся пальцями в його ребра з усієї сили.

— Ауу! — скрикує і вмить перехоплює мене, втиснувши у своє тіло так, що я й поворухнутися не можу. — Злюка!

За мить його обличчя, спотворене злістю й обуренням, змінюється. Він самовдоволено посміхається, поки я брикаюся, тому що в мене нічого не виходить. Як та муха в павутині пручаюся, а толку — нуль. Звідки в нього стільки сили?

Фізично не можу відбитися, але нічого, в мене ще язик є.

— Ти! Ти маленьке коротконоге зло! — гарчу йому в обличчя. — Нечиста сило! Нестерпне зарозуміле створіння! Я не збираюся бути твоє обраною! Ти потворний! — його очі округлюються дедалі більше з кожним моїм словом. Там застигає жах. Він навіть хватку розслабляє й мені вдається вирватися. Спантеличено розглядає себе, вочевидь, перевіряючи, чи не перетворився на те, чим був у моєму сні. Я відступаю на крок і додаю останній, найважливіший аргумент на свою користь: — І ти! — тицяю в нього пальцем. — Ти — плямкаєш!