Глава 7

Випивши дивну настоянку, я знову відключилася. За відчуттями — ненадовго. Але після неї й короткого сну почуваюся бадьорою. А ще мені все-таки принесли їсти, знову фрукти. Потім каторга з поклонами продовжується.

Після відпочинку мені вдається виконати цей маневр, та щойно я намагаюся підвестися, як на моє плече лягає важка долоня моєї суворої наглядачки, і аж ніяк не няні. Монстр в сукні, тільки нагайки бракує.

— Так і стійте, — наказує вона. 

Як?! Натомість я знову плюхаюсь на підлогу.

— Ви знущаєтесь? — здіймаю на неї погляд. — Я ж зробила цей дурнуватий уклін, — гарчу.

— Проте дозволу підвестися ви не отримали, правильно? — вигинає вона густу брову.

— Якого дозволу? — дивуюся.

Грумі прибирає руку з мого плеча. Скориставшись нагодою, встаю. О, так значно краще, коли я дивлюся на неї згори вниз, а не навпаки.

— Припустимо, — вона закладає руки за спину, повертається до мене боком і починає поважно крокувати туди-сюди, повчаючи мене, — ви зустріли Його Осяяння, — кинувши на мене швидкий погляд, Ельвіра продовжує суворим тоном: — Вклонившись, ви маєте стояти так доти, доки він не пройде повз вас. Або ж доки ви не отримаєте дозвіл підвестися. І, до речі, поки у вас випробувальний термін, перед братами Його Осяяння ми маєте вклонятися так само.

Здрастє, приїхали. Скільки там тих братів? Уже й забула. Але багато. Поки так перед всіма перекланяєшся, то й ноги відпадуть. 

Кліпаю, витріщившись на Ельвіру широко розкритими очима. Але ж сама для себе вирішила, що пройду всі ці дурнуваті випробування й вивчу все, що треба. І їм доведу, чого варта, і дочекаюся можливості помститися тій вухатій капості. А бодай йому заціпило, притягнути мене у свій світ! Якщо не поверне додому, я йому ті вушка, хай вони і доволі милі, таки повідриваю!

І знову по новій. Зібравши волю в кулак, пробую і пробую, знову і знову. День за днем. Ні чорта не виходить, хоч і слабкий прогрес є. Наступного дня до поклонів додаються фізичні навантаження. На тренування ходжу до іншого приміщення в супроводі ельфі. Навіщо ходити до так званої спортзали, якщо жодних тренажерів там немає, я не знаю. Але не скаржуся. Радію нагоді виходити за межі своєї клітки.

Спортзала знаходиться недалеко. Ми всього лише проходимо довгим коридором, спускаємося поверхом нижче і знову коридор. Ну а там одні з дверей ведуть до спортзали. Тобто за мірками замку — це недалеко. Зовні я його не бачила, але зі слів своїх нянь зрозуміла, що замок розміром з маленьке місто. Моє вікно виходить на один із внутрішніх двориків, кімната знаходиться на другому поверсі. Ось і все, що я встигла з'ясувати. Часом вже подумую втекти. Втомилася сидіти в ізоляції. Тільки куди тікати?

Тепер щодо одягу. На тренування мені вручили трохи зручніше вбрання, хоча теж далеке від ідеалу. Це щось на зразок комбінезона, але зовні нагадує все ту ж закупорену сукню. Єдиний плюс — замість спідниці широкі штанини, як шаровари, тому рухи ніг не обмежені. А от зверху… Під саме горло, тисне і заважає, каторга, а не одяг. Особливо коли поруч крутяться ельфі в зручних штанах і ледве не голі вище пояса. Чому така несправедливість? Де мої зручні топи, футболки, светри, гольфи, штани?

Ненавиджу цей світ і одну дрібну коротконогу істоту, яка порушила мій спокій і звичний устрій життя. Може й не коротконогу, але потворним чортиком він мені запам'ятався більше. То, мабуть, не просторове викривлення, а його внутрішній світ відбився у зовнішній формі при переміщенні у мій сон. Бридке нахабне створіння.

Фізичні вправи стають новим вишуканим видом екзекуції. Їх можна віддалено порівняти з йогою, єдине що тут немає вправ, де треба стояти дупою догори. Але є багато інших, кожна з яких вимагає надлюдської витривалості й уміння тримати рівновагу. І от дивна річ: я завжди була переконана, що маю гарне сильне тіло й спорт для мене не проблема. Я колись захоплювалася танцями, кілька місяців ходила на гімнастику, був період, коли ганяла на велику. Все це мені давалося легко. А от вправи, які мені показують ельфі, що стали моїми тренерками — насилу роблю.

Але я стараюсь, не здаюсь. Чим швидше впораюся, всьому навчуся — тим швидше отримаю можливість зустрітися з його осяяною нестерпністю, якого, вочевидь, засліпило від власної сяйнистості. Трісну разок між брів, гляди й памороки на місце стануть.

В такому режимі минає тиждень. Тиждень, який здається цілою вічністю. Коли мені на очі трапляється воно! Ми саме йдемо з тренувань, як далі коридором бачу його потилицю, а потім і профіль, коли він повертається до співрозмовниці. Прогулюється неквапливо, зараза така. Поруч з ним ельфі, але мене вона не цікавить. Бачу мету — не бачу перешкод! Зриваюся з місця й широким рішучим кроком прямую до нього. Добре, що в спортивній сукні, рухатися не заважає.

— Пані! — чую жалібний писк позаду, коли ельфі зрозуміли, що загубили підопічну.

Прискорююсь. Так, про всяк випадок. Не думаю, що силоміць триматимуть, але дуже вже кортить висловити цьому засранцю все, що про нього думаю. І хай додому мене повертає!

Але не встигаю я зробити й кількох кроків, як переді мною виростають дві міцні статури в латах і перегороджують шлях. Списами, хай їм грець, перегороджують, на які я і натикаюсь, не встигнувши загальмувати.

Чорт!

— Рон! — гукаю, поки він не зник з поля зору.

Ельф завмирає, як вкопаний. Кілька секунд стоїть, наче примерз до підлоги. А потім різко озирається.

— Мілося? — вимовляє з подивом, скинувши виразні брови.

Ох, я так його ще не бачила. Аж дух перехоплює. Який же він гарний, рілі красень. Погляд аж до кісток пронизує, статура міцна, м'язистий, високий, гордий. І, здається, зовсім не в курсі, що я тут мучусь. Може, все ж є шанс, що допоможе повернутися?

— Ходімо, синку, — чую й переводжу погляд на його супутницю.

Опаньки! Так це і є королева? Гарна, ну порівняно з моїми наглядачками. Але не подобається вона мені. З першого погляду. Ну, чи з першого звуку, бо розгледіти я тоді її не мала можливості.