Глава 6

Дивлюся на Ельвіру, яка зависла, опустивши одне коліно майже до підлоги, і думаю: от кого вона мені нагадує? Вона і молодша няня. І раптом на мене теж сходить осяяння! Гноми! Казки про гномів! Є щось спільне, у цих хіба що бороди немає, але ж вони дівчата. Ну і зростом вони трохи вищі. Тобто не набагато нижчі від мене. І міцні, кремезні, не те що я.

Тож можливо, в її сукні й із її кремезною статурою й легко так стояти, але я собі насилу уявляю, як це робитиму я. Пробую, коли Ельвіра, випроставшись, дивиться на мене в очікуванні. Уклін можна охарактеризувати так: хотіла стати на одне коліно, але за кілька сантиметрів до підлоги передумала. А тепер ні туди, ні сюди, бо суглоб заклинило.

В мене наче й із фізичною формою все не так уже й погано, але одяг ну точно не сприяє тому, щоб цю форму продемонструвати. Я насилу опускаюся, намагаючись повторити маневр, та в результаті гепаюсь на коліно, а не зависаю в повітрі. Ауч! Неприємно. Ще й руками в підлогу впираюсь. Оце вже поклін, душевний, ледь не до землі.

— Ні, так не годиться, — бідкається Ельвіра — Ви як п'яний велетень, що завинив перед обраною. Треба до програми ще й фізичні вправи додати. Нікуди не годиться, — хитає головою й легко тягне мене вгору, підхопивши під пахви.

Нічого собі в неї сили. Таки та-ак… Про втечу й думати не варто. Приб'ють на місці.

— Якби не ця безглузда й жахливо незручна сукня… — бурчу, намагаючись крізь купу шарів одягу дістатися до забитого коліна. Марна справа.

І взагалі, чому це я маю йому в ноги падати? Я про таке "щастя" не просила!

— Нумо ще спробуйте, — наполягає Ельвіра.

— Не хочу, — буркаю.

Не буду я перед ним на коліна ставати. Хай навіть і не до кінця. Я взагалі цього нахабного ельфа дедалі більше придушити мрію.

— А доведеться. Поки не вийде — ні відпочинку, ні обіду не буде, — заявляє ця злюща тітонька.

Годують раз на день, та й того задоволення збираються позбавити. Хоча, мушу зауважити, після вчорашнього обіду я їсти досі не дуже хочу. Вчора я думала, що то все новорічні салати, а тепер замислилася. Мабуть, фрукти, якими мене годували, дуже поживні.

Стиснувши зуби, щоб не сказати цим гримзам все, що я про них думаю, ще раз намагаюся повторити "уклін". Але в мене не виходить! Це неможливо! Впираюсь долонею в коліно в пошуках рівноваги, щоб знову не гепнутися.

— Ні-ні-ні, — одразу приходить на допомогу добра нянечка, — руки мають бути ось так, — і відриває мою долоню від ноги, забираючи єдину опору.

Звісно, я знову стою коліном на підлозі, а не зависаю ним в повітрі за кілька сантиметрів від неї. На перший погляд — наче нічого складного. А на практиці виявилося, що це для мого тіла непосильне завдання. Та й взагалі мені цей уклін здається безглуздим і принизливим. Я ж дівчинка! 

Я пробую знову і знову, вже просто з вродженої впертості, щоб моя злюща недонянечка нарешті зрозуміла, що це неможливо! Для мене, для мого тіла — неможливо. В них же статура інша — тому їм легко, що я й намагаюся пояснити. А в мене вже все тіло тремтить від напруги, причому дедалі більше. Я вже не те що уклін, я взагалі на ногах стояти не можу.

— Ангоро, поклич тих двох ледацюг, — наказує Ельвіра своїй напарниці.

Та зникає за дверима, а я, скориставшись нагодою, пластом падаю на ліжко. Я ж не робот! Мені відпочити треба.

— Куди ви розляглися, пані, — підходить і, не церемонячись, висмикує мене зі зручного ліжечка. — Ми не закінчили.

— Я втомилася, — пхикаю, — ніг не відчуваю, все тіло тремтить, їсти хочу, спати. Додому хочу!..

І знову вперто падаю на ліжко.

— Ви така ніженка, пані, — хитає вона головою скрушно. — Мала рацію королева, втім, як завжди. Добре, що з нас попит невеликий у вашому випадку. Бо вам одна дорога — в служки. Ні характеру, ні витривалості, ні волі. Яка з вас обрана? А тим паче королева.

Це вона мене щойно безхребетним хробаком обізвала? Ну і біс із ним. Я про таку честь не просила. Я додому хочу.

— Якщо я маю — теоретично — стати королевою, чому я маю перед кимось кланятися, мучити себе? — слушно ж? Так. — Моє завдання віддавати накази й правити, а не коліна оббивати.

Вона так зиркає на мене, що на мить з якогось дива навіть соромно стає.

— Пані, щоб стати королевою — треба ще заслужити. Не знаю, що там у вас за світ дивний, але до вашого відома, королева, як і король, насамперед мають служити своєму народові, а вже звідси випливають накази й усе інше. Уявіть собі ситуацію: у вас день служіння своєму народові, який відбувається раз на тиждень. Ви маєте приймати прохачів від світанку і, можливо, до наступного світанку. Один за одним, поки кожен не вийде задоволений тим, що мудра королева розв'язала його проблему. А потім вам потрібно братися за інші важливі справи, тому що бути королевою — це велика відповідальність, це безліч обов'язків, і далеко не всі можна перекласти на радників і помічників. А ви замість цього будете спати, їсти й відпочивати? А з королівством що буде? Ні, пані. У нас так не заведено. Саме тому королевою стати може далеко не кожна. Саме тому Оракул вказує на кілька обраних, а королева — обирає одну, найкращу, яка стане гідною її заміною.

— Я про це не просила, — повторюю свої думки. — Я додому хочу.

— Просили чи ні — але назад вам уже не повернутися. Тепер у вас два варіанти: взяти себе в руки й пройти цей шлях, або здатися й опинитися служницею якогось невігласа, який цяцькатися з вами не буде. У вашому випадку, як я бачу, тільки другий варіант і залишається.

— Та зрозуміла я, зрозуміла! — збираю себе в купку й сповзаю з ліжка. — Але й ти зрозумій, що для мене це все нове, не кажучи вже про шок від ситуації взагалі. Я тільки другий день тут, а ви від мене хочете все й одразу. Мені потрібен час. І поїсти.

Ельвіра стримано усміхається. Блін, вона навмисне мені всього цього наговорила, на понт взяла, щоб я не сміла розклеюватися? От хитра! Але, якщо подумати, я їй навіть вдячна. Нема чого здаватися й опускати руки. Я їм всім доведу, що люди — не нікчемні створіння, а сильні духом, вольові й наполегливі.