Глава 3

Зір практично повністю відновився. І те, що я бачу, зовсім не вселяє оптимізму. Я в кімнаті, вичурно обставленій, гарній, мов із косплею історичного фільму. Меблі нагадують позаминуле століття, ну, може, й не позаминуле, але точно не мою сучасність. Або якщо сучасність, то з якогось королівського замку чи маєтку непристойно заможних людей. Надто гарні меблі, як і величезна люстра на стелі, а ще килим на підлозі, здається, з натуральної пухнастої шкіри. Бідолашна тваринка…

Обстава шикарна, вражає. А потім я переводжу погляд у вікно… Йокелемене… Я думала, це лампи так світять… Лампи. Точно, в люстрі лампи, хоча за формою вони нагадують свічки, але я розумію, що саме лампи, електричні.

Тоді чому за вікном небо не блакитне, а рожево-фіолетове? Пурпурового кольору. Матінко Божа… Це точно не розіграш. Хіба що якщо Боженька особисто вирішив з мене покепкувати.

Прабабця… Годинник… Бажання…

Суджений? Обраний?!

Та ні-і… Бути цього не може! Мене що, прабабусин годинник закинув в інший світ? Легше повірити, що я збожеволіла…

Та й не може бути моя доля в іншому світі. Я Рому загадувала. Хай і розчарувалася в ньому, але я точно не мріяла про якогось там ельфа з іншого світу, який наснився — і забувся!

— Додому мене поверніть… — шепочу не своїм голосом. — Негайно… Я хочу додому…

— О, почалося. Давай зілля.

— Тримай.

Голоси долинають мов у тумані. Я взагалі від шоку заціпеніла. Сиджу й витріщаюся у вікно на ніжно-пурпурове небо.

— Пийте, — мені підсовують якусь смердючу рідину.

— Не буду я нічого пити! — сичу крізь зуби й відмахуюся, дивлячись на це незрозуміле створіння перед собою. Це точно не людина!

Схожа, але ні…

Огрядна, опецькувата жіноча квадратної статури дивом не впускає пляшечку на підлогу. Кидає на мене гнівний погляд.

— Ангоро, притримай нашу пані.

Я готуюся відбиватися, але… проти ковдри відбитися складно, коли вона невідомо якими силами спеленала тебе. Як?! Як ковдра могла сама спритно обернутися навколо мене й знерухомити?

Я сплю?

Я збожеволіла?

Я в божевільні в гамівній сорочці, а мені здається, що це ковдра сама тут кружляє?

Лікаря! Негайно!

Мені знову пхають до рота пляшечку, але я вперто відвертаюсь і підтискаю губи.

— Припиніть комизитися. Це заспокійливе. І заразом допоможе адаптуватися до нового дому.

— Це не мій дім! — гаркаю у відповідь.

І роблю фатальну помилку. Варто мені розтулити рота, як істота вмить хапає мене за щоки й вливає рідину в горлянку. Закашлявшись, мимоволі ковтаю гидоту. За кілька секунд голова важчає, повіки опускаються і я засинаю.

Сподіваюся, я прокинуся вдома у своєму ліжечку.

Сподівання не виправдовуються, коли розплющую очі. Я й досі в незнайомому світі, поруч зі мною стоять дві жіночки… Ні, все ж не жіночки. І ростом низенькі, і фігура дивна, й очі неприродного кольору. Для мого світу неприродного кольору: в однієї бузкові, в іншої — насичені сині.

А в ельфа з мого сну, здається, були темні, майже чорні. В такого, яким він з'явився мені, перш ніж зникнути.

Сподівалася, що назавжди. А тут — на тобі, новорічний подарунок, хай йому грець!

— Ну що, заспокоїлись? — запитує мене одна з них. 

Вона виглядає старшою, навколо очей помітні зморшки. Голос і досить м'які риси обличчя вказують на те, що вона точно жінка, хоча інших ознак, як талії або грудей я не бачу. Когось вони мені нагадують, тільки не можу збагнути, кого саме.

Киваю у відповідь. Навряд чи я заспокоїлась. Навіть навпаки: не заспокоїлась ні краплі, але їм про це знати не треба.

— От, я ж вам казала, що настоянка допоможе. Тепер спочатку. Я — Ельвіра, ваша старша няня. Ангора — молодша няня.

Ага, але щось розпеленати вони мене не поспішають.

— А нащо мені няньки? Я ж не маленька дитина.

Та, що Ельвіра, поблажливо усміхається. Ангора демонстративно закочує очі.

— Не маленька, але в новому домі ви — як немовля, — усмішка стає ще ширшою, а в очах навіть з'являється натяк на прихильність. О, то можна їх спробувати задобрити. Краще, мабуть, з ними не сваритися, а підігравати їм.

— І ви мені допоможете у всьому розібратися? — з надією запитую.

— Так, звісно, пані. Саме для того ми тут.

— То може розплутаєте мене? А то розмовляти якось незручно: я лежу, ви стоїте.

Примружившись, вона розглядає мене кілька секунд, мабуть, думаючи, чи подіяла та її чарівна настоянка. Якщо і подіяла, то тільки позитивно на здатність тверезо мислити й адекватно оцінювати абсолютно неадекватну ситуацію.

І бінго! Я вільна. Сідаю на ліжку. Чинно склавши руки на колінах, усміхаюся, присипляючи пильність.

— Тобто я потрапила сюди, бо обрана… принца, правильно? — у відповідь кивок. — І я маю чомусь там навчитися, щоб стати його дружиною, так?

— Дружиною? — вона хмуриться. Що, не дружиною? А ким же тоді? — Не знаю, що це таке. Ви можете стати обраною, нареченою, — з дивним наголосом каже вона. — Але це тільки якщо ви придатні до навчання і пройдете всі випробування.

Опаньки. Ще й випробування?

— А що за випробування?

— До цього ще далеко. Спершу ви маєте навчитись етикету й правилам поведінки в королівському палаці. А вже потім, коли ви все це опануєте…

— А принца Рональд звати, так?

Вона хмуриться. Я щось не те бовкнула? Втім, яка мені різниця?

— Перше правило: не можна перебивати осіб, які вище вас за титулом. Друге — не принц, а…

— А ви вище? — перебиваю її знову без найменших докорів сумління.

На їхніх обличчях прослизає розгубленість, а далі слідує стримана відповідь:

— Ні, пані. Але ви маєте запам'ятати, що з…

— От і добре. То принца звати Рональд?

— Так, пані, — відповідає й невдоволено підтискає губи.

Щось не виходить в мене з ними ласкаво й улесливо. Зате як носа утерла! Кайфушечки!