Глава 1

Анотація

Я отримала в подарунок на Новий рік старовинний годинник від прабабусі, і після цього зі мною почали відбуватися дивні речі. Уві сні мені з'явився несподіваний гість, який стверджував, що він ельф і що він — мій суджений.

Прокинувшись, я відмахнулася від дивного сну. Аж поки не опинилася в іншому світі й не зрозуміла, що гість був справжнім. Я — обрана принца ельфів, але перш ніж побачитися з ним і вийти зі своєї кімнати-в'язниці, маю освоїти місцевий етикет та навчитися покори. Я? Покори? Де ви таке бачили, щоб українка перед іносвітянином голову схиляла?

Я їм влаштую "виховну годину".

Передісторію читайте в безплатному оповіданні "Нестерпний. Зненавидіти й не закохатися".

В тексті є:

Принц ельфів з кепським характером і самооцінкою, вартою титулу. Але в душі ніжний котик. Завдання: приборкати обрану.

Обрана, вона ж людина, вона ж потраплянка, вона ж не подарунок. Хоча ельф вважає інакше, але йому ж гірше. Завдання: перевиховати принца, не прибивши його завчасно.

Ельфи, авторські раси, яскравий світ, пригоди, придворні іносвітні інтриги, протистояння з гумором, підступи, кохання і все, що потрібно, щоб поринути в казкову атмосферу й відволіктися від проблем.

Розділ 1

Перше січня. Чудовий ранок, чи то вже обід, чудовий початок року, чудовий настрій і на мене чекає чудово проведений із сім'єю час. Ми всі разом збираємося на каток. Всі — це мої батьки, дванадцятирічний брат і восьмирічна сестра.

Хоча збираємось — це гучно сказано. Як сонні мухи, всі розслабилися, ніхто нікуди не поспішає, після сімейного сніданку вирішили трішки почекати, поки вляжеться їжа. Я сиджу у своїй кімнаті й бездумно малюю якісь візерунки, час від часу поглядаючи на старовинний годинник, подарований прабабусею.

Коли раптом дзвонить прабабця Марфа власною персоною. Так, вона в мене продвинута, хоч їй за сто років, гаджетами користується не гірше молоді, навіть сторінки в соцмережах є.

Приймаю відеовиклик.

— Ти отримала мій подарунок? — ось так з порога, ні тобі здрастє, ні як справи.

— І тобі доброго ранку, бабуню.

— Якщо він настав — то вже добрий, — скрипить прабабця беззубим ротом. Щелепи забула вставити? — У мене часу обмаль, давай до суті.

— Тільки не кажи, що твій час настав? — повторюю її улюбленими словами.

Прабабця округлює очі.

— Тіпун тобі на язик! У селі от-от святкування почнеться, а я не хочу пропустити таку подію. Що як востаннє?

— То, може, потім поговоримо? — пропоную.

— Мілося, — сердито бурчить вона, — потім може не бути. Годинник отримала?

Прабабця — єдина у нашій великій родині, хто мене Мілосею кличе. І так іноді примудряється гнівно це сказати, що хочеться добровільно стати в куток у якості покарання, навіть якщо нічого поганого не зробила.

— Так, бабуню, — киваю й повертаю телефон, щоб вона переконалася. — Стоїть на столі, милуюся ним, пилинки здуваю. Дякую за таку раритетну річ. Продавати не збираюся, скільки б за нього не пропонували.

— Та кому він треба, — відмахується бабця, — то тільки для членів нашої сім'ї цінна річ, і то для деяких. Ти його завела? Стрілки не чіпала?

— Не чіпала, не заводила, — звітую.

— Стрілки чіпати не можна. Він показує не той час, до якого ми звикли, а час до здійснення бажання. Але спершу його треба завести.

Ставлю телефон на стіл, сперши об підручник, нахиляюся й запитую в бабці ледь не пошепки:

— А навіщо?

Невже в неї знову напад отих її фентезійних старечих маразмів? Все не те, чим здається… Люди не бачать далі свого носа… Реальність не обмежена плоскими уявленнями людства про неї… Як прожити на цю пенсію… 

А, ні. Останнє — то не маразм, то по ділу.

— Яка нині дурна молодь пішла, — бабуся закочує очі, — все розжовувати своїм беззубим ротом треба. Бажання хочеш щоб збулося? — я киваю. — Ну от. Бери годинник, — тягну до себе дерев'яну конструкцію у формі будиночка, — поверни до себе задом, — повертаю тим самим "задом". — Там дверцята відчиняєш, прокручуєш ключиком, — каже вона й чекає, поки я все це зроблю. — Тільки до упору крути! — раптом коментує так гучно, що я ледь не підскакую. — І не забудь, що стрілки чіпати не можна! Скільки ним відміряно до здійснення бажання, стільки й чекати треба. Інакше не збудеться.

— Еммм, бабуню, — починаю невпевнено, закінчивши з маніпуляціями. — І що, прямо таки збудеться?

Бабуся знову закочує й очі й важко зітхає.

— Все, мені ніколи вмовляти тебе. Тим паче марна трата часу. Потім сама зрозумієш.

Бачу, що вона вже збирається вимкнути зв'язок, і запитую швиденько:

— А коли ж воно збудеться?

— Коли три стрілки зійдуться на дванадцятій. Мамі-тату привіт. І ще там хто у вас, забула — всім вітання від мене!

Прабабця — жартівниця. Вона добре знає і Макса, і Настуню, моїх молодших, але іноді придурюється, що в неї склероз. Бо, бачте, нечемно в її віці бути при здоровому глузді й добрій пам'яті.

Прабабуся, пославши мені повітряний поцілунок, вимикається. А я сиджу й ще кілька хвилин витріщаюся на подарований нею старовинний годинник. А що як справді збудеться бажання? Якщо людина, якій понад сто років, у це вірить? То хіба мені в мої дев'ятнадцять не можна помріяти?

Тільки гадки не маю, як за дві години може здійснитися моє найзаповітніше бажання. Де я зустріну Ромчика? Я ж про нього тільки й можу думати та мріяти. О! Ми ж на каток збиралися! Що як він теж буде там? Ми випадково зустрінемося, він, нарешті, зверне на мене увагу…

Так-так-так!

— Ми на каток їдемо? — вискочивши зі своєї кімнати, наводжу шухер. — Годі сало нарощувати! Поїхали!

— Так! Поїхали! — Настуня стрибає радісно, одразу підхопивши мою ініціативу. Макс теж не проти, там друзів зможе побачити. Ну а батьки — на те вони й батьки: за будь-який кіпіш, поки у відпустці й мають час на сім'ю.