Розділ 17

— А потім він такий їй каже: зараз я оспівуватиму вашу красу, бо ж, мабуть, цей солдафон — це він про Філіпа — і двох слів не зв’яже. — Лакей у фірмовій лівреї, один з тих, що обслуговував королівську вечерю, підвівся з-за кухонного столу, випнув груди й на очах двох десятків слуг, кухарів та посудомийок продекламував: — О, божество криштально золотої вроди! Твої зіниці — діаманти на снігу. Ти — найсолодший персик у садах природи, заради тебе я втоплюсь в ставку!

В мене аж шматок у горлі застряг: ніжна, соковита, запечена на грилі яловича котлета зі спеціями та соусом на травах явно не була готова провалитися у шлунок, не почувши залишок поетичного опусу. Кухню заповнив веселий сміх, але лакей махнув рукою, аби ми перестали, і дістав з кишені клаптик паперу.

— Стривайте-стривайте, я навіть записав решту. Ось: твої вуста — рубінові корали, що виливають неземний сироп. Від погляду твого вмирають генерали, а в мене від кохання б'є озноб!

Насилу стримуючи хихотіння, я все ж відклала виделку. Пан Такер безнадійно ляпнув себе долонею по лобу і повернувся до казанів. Мила руденька покоївка схлипнула від сміху, юнак поруч із нею простягнув дівчині хустинку. 

— Дозволь же впасти на твої шовкові груди і там втопити свій пекучий біль. Хай заздрять нам усі нікчемні люди, бо ти — мій цукор, а вони — лиш сіль!

Аудиторія вибухнула оплесками, лакей вклонився.

— Невже все настільки погано? — руденька збентежено стерла сльози, не забуваючи стріляти поглядом у власника хустки.

— Ви й не уявляєте! І заткнути того довбня шансу не було. Врешті Філіп поскаржився на нетравлення й відкланявся, Гракк — і той згадав про невідкладні справи, а мені довелося стояти там до кінця вечора!

— А як же її величність? — поцікавився Такер. — Адже і вона втекти не могла.

— Ввічливо слухала, кивала, навіть зробила комплімент щодо нестандартних рим, а потім якось непомітно змінила тему. Але мені здається, врешті-решт в неї розболілася голова. Принаймні, їсти вона не стала, можливо, не хотіла, аби її від тих поезій знудило.

Такер важко зітхнув.

— Роуз, — кивнув він одній зі служниць, — я зараз сервірую тацю з бульйоном та легкими закусками, віднесеш королеві. Негарно голодувати через дурнів.

— А що той павсанієвий радник-маг? — вклинилася у розмову я. — Чому не зупинив свого пана?

— Та я ж звідкіля знаю? — стенув плечима лакей. — Він взагалі весь вечір витріщався на циць… декольте пані Іларії. Ну й теревенів з Гракком. Здається, йому плювати, чи буде цей шлюб ухвалено, а от обмін магічними напрацюваннями королівств є його основним пріоритетом.

— Гадаю, Селеста Павсанію відмовить, — авторитетно заявив хтось у натовпі. 

— Звідки така впевненість? — з сумнівом запитала одна з посудомийок. В дівчини були дуже рожеві щоки, наче вона неабияк хвилювалася. — Може, їй ті вірші сподобалися.

— Бо завтрашню зустріч з Павсанієм вона призначила на восьму тридцять ранку, буде щось на кшталт неофіційного сніданку,  — зауважив один зі гвардійців, що вечеряв за сусіднім столиком. — Мабуть, хоче одразу закрити неприємні питання і не псувати собі залишок дня.

— А я вважаю, що важливі не самі рими, а увага, — вперлася посудомийка. — Він її цінить саме як жінку.

— Яке «цінить», якщо він спізнився навіть на вечерю?

— Може, нервував?

— Чи пив.

— Чи надихався чиїмось шовковими грудьми.

Подальший сенс розмови потонув у гомоні окремих дискусій, де кожен намагався довести свою думку. Я ж швиденько доїла м’ясо і салат зі свіжих овочів, щедро приправлений тертою бринзою та олією, і проштовхалася до Такера. Той саме завершив збирати тацю для Селести. Кошик для хліба він прикрасив гілочками розмарину та лаванди, а до їжі додав золотистий трав’яний відвар у порцеляновому чайничку. Судячи з запаху — від головного болю. 

— Такере, ти раптом не знаєш, той радник Павсанія супроводжуватиме свого пана завтра?

— Навряд, сніданок замовлено лише на двох. Лорд Гейслінг має якісь справи, просив подати йому перекус о сьомій, бо рано їде. — Головний кухар зиркнув на мене скоса. — Але це я вже доповів нашому головному шпигунові, бо ж його теж чомусь цікавило це питання.

— Який дивний збіг, — безневинно кліпнула я.

— Ноелані?

— А?

— Раван може вплутуватися у що завгодно, це його робота. Але ти краще тримайся від мага якомога далі. Покоївки про нього вже пліткують, та й таке, що вуха червоніють. Не вартий він твоєї уваги. 

— Не хвилюйся, Такере, обходитиму десятою дорогою.

Кухар зітхнув:

— Ох, не подобається мені твій вираз обличчя, проте все ж послухай мене. Я на цій кухні працюю майже сорок років і можу сказати, що від людини, яка замовляє м’ясо з кров’ю на вечерю, суп з тельбухами на обід і сиру курячу печінку разом з відрубаною курячою головою до світанку доброго чекати не варто.

Я скривилася від огиди — ненавиджу ці інгредієнти, навіть якщо вони справді дієві в ряді заклинань — і кивнула:

— Дякую за попередження, — по-дружньому поплескала кухаря по плечу, — але в моїх планах немає нічого такого, про що тобі варто хвилюватися.