Розділ 14

Прибуття Павсанія Убертинського стало по-справжньому видатною подією. По-перше, тому, що разом із любителем віршів до палацу заявилася ціла процесія солодкоголосих співаків, танцівників у маскарадних костюмах, музикантів з найрізноманітнішими інструментами — від флейт та бубнів, до клавесина, встановленого на невисокій платформі, яку тягли два білих поні. Все це гриміло, дзенькало, брязкало, виводило рулади та рухалося так наполегливо, що в очах дзвеніло, а вуха майже закладало. По-друге, бо через підготовку вистави невдаха наречений запізнився аж на три години!

Спершу Селеста збиралася зустріти його на сходах палацу, як і годиться господині. За годину вирішила, що хай сам до неї йде, а їй вистачить тронної зали. З одного боку це виглядало б поважно й достатньо офіційно, з іншого — трон був м’який та широкий, і на ньому можна було з комфортом почитати книгу. За дві години читання королева зрозуміла, що чекатиме вічність, а вічність — це коли у шлунку порожньо. Перебиватися дрібними смаколиками — лише псувати фігуру, а не перебиватися — вважай, навмисно псувати собі настрій: тут вже не до одруження буде! 

Словом, королева наказала пану Такеру накрити обід в маленькій приймальні, а слугам — сповістити, коли Павсаній нарешті дотанцює і доспіває.

Втім, для інших мешканців столиці в довгому очікуванні знайшлося чимало плюсів. І простий люд, і навіть королівські чиновники встигли вмитися, вбратися, зробити зачіски та макіяж перш ніж зайняти найкращі оглядові місця на балконах, вздовж центральної алеї та біля гостинно розчахнутих воріт палацу.

— Разюча нечемність, — Раван, що нудьгував поруч зі мною, розгорнув чергове послання від підлеглих, прочитав, зім'яв та кинув у смітник. Подібних папірців в смітнику назбиралося вже зо два десятки. — Процесія затрималася на фонтанній площі, щоб виконати гімн перемоги перед натовпом.

— Третій гімн поспіль?!

— Він наче переміг у битві, а не приїхав на оглядини, — похмуро зауважив міністр Гракк, що досі чатував разом з іншими посадовцями.

— А, між іншим, перемог в нього нуль від нуля, — медово додала Іларія. 

Жінка вмостилася обіч Гракка в кріслі під шовковим балдахіном від сонця, як представниця свого короля. Сам Громовий Кулак пішов ще дві з половиною години тому. «Запізнення — сором для чоловіка та ознака його некомпетентності», — заявив він, і цього разу я була повністю з ним згодна. Іларія б теж пішла, проте їй відверто не хотілося залишати мене з Раваном. Закляття прилипання я з неї зняла, проте висновки шпигунка зробила і трималася від мене якомога далі. Навіть не зверталася на ім’я, обмежившись сухим офіційним вітанням. 

Ну й грець з нею.

— Їдуть, їдуть! — прокотилося натовпом. 

Ми підвелися, вдивляючись у процесію, і аж заклякли.

— Добре, що Селеста цього не бачить, — помітила я.

— Скромність — не його сильна сторона, так і запишемо, — додав Раван.

Павсаній вбрався в золотий костюм-трійку та вмостився у червоне крісло з різьбленими підлокітниками, яке на спеціальних жердинах несло аж восьмеро чоловіків в самих лише штанах та масках міфічних істот. Їхні оголені торси виблискували на сонці, натерті олією з додаванням золотої фарби. Навколо крутилися в танці напіводягнені танцівниці, снували жонглери й стрибали акробати. З одягу на них виднілися тільки пов’язки на стегнах та чисельні квітчасті гірлянди.

Я аж щелепу впустила. Ну, добре, хоч сам король музики та поезії вдягнувся. Все ж, чоловікові було під шістдесят, навряд його торс був таким саме бездоганним, як у молоді. Раван простежив за напрямком мого погляду.

— Побачила щось цікаве?

Один з акробатів якраз досягнув сходинок, пихнув вогнем, після чого зловив мій погляд і, підморгнувши, вклонився. З моїх спогадів виринув туманний нічний образ Равана, що скинув сюртук, засукав рукави й пестив мою шкіру прохолодним рушником. Здається, м'язи шпигуна нічим не поступалися м'язам акробатів та воїнів.  Ох, бісові марення!

— Та так, нічого. 

Я відірвала погляд від акробата й заповзялася розглядати інших, аби позбутися непроханих думок. І раптово насупилася, помітивши темну фігуру в самому кінці процесії. На подив, цей чоловік був одягнутий звичайно, я б навіть сказала — з вишуканим блиском людини, якій не потрібні маски, пір’я та золото, аби привернути чужу увагу. Рухався він спокійним розміреним кроком, легко спираючись на лаковану чорну тростину, по сторонах не крутився і взагалі справляв враження стороннього спостерігача на чужому святі життя. Нехороші підозри закралися до мене в душу, проте через суттєву відстань та мерехтіння конфетті я не змогла розгледіти обличчя чоловіка.

Раван також його помітив, задумливо кивнув, ніби поставив галочку в списку запрошених, і перемкнув увагу на Павсанія. Гракк кинувся назустріч гостю, що граційно спустився з нош на землю. Погляд нареченого ковзнув по сходах, на обличчі проступило розчарування. Я гмикнула — ну-ну, ти б ще рік десь вештався, Селеста б і заміж вийти встигла. Он, за Філіпа. Чом би й ні?

Новоприбулого обступили з усіх сторін, навіть Іларія велично підвелася зі свого крісла й пішла знайомитися з конкурентом свого пана. Я ж позадкувала від натовпу геть. Головне я зрозуміла — затягти цього пихатого бовдура до оранжереї буде простіше простого, а деталі та плітки… Ввечері розпитаю на кухні в пана Такера.

Боком, боком, я вислизнула з натовпу і вже була готова піти до Селести, аби доповісти про свої перші враження, коли ззаду мене гукнули.

— Ноелані!

Ноги наче до землі приросли, спиною прокотився холод. Повільно, наче проти власної волі я озирнулася і побачила його. Чоловіка в стильному костюмі, з тростиною — ні, магічним жезлом у руці. Ідеально поголене підборіддя, вольові вилиці, пронизливий, але непроникний погляд чорних, наче вугілля, очей. Колись я б душу віддала, аби знати, що криється в тому погляді, щоб лише мати можливість торкнутися долонею його щоки, щоб не плакати на самоті в нашому спільному ліжку, гадаючи, з ким і де він проводить цю ніч. Намагаючись зрозуміти, що саме я роблю не так, де докладаю недостатньо зусиль, аби стати для нього єдиною.