Розділ 13

Наступного ранку я прокинулася від незрозумілого шуму. В сусідній кімнаті хтось розмовляв: жінка і чоловік. Голоси видалися підозріло знайомими, але зосередитися на них вдалося не одразу: слабкість після лихоманки дала взнаки. І все ж, кого там ще принесло? Я стягнула з крісла біля ліжка халат і попленталася до дверей. Рухатися довелося обережно, коліна так і намагалися підігнутися, а у думках панувала мутна плутанина. Я прекрасно пам’ятала скандальну вечерю, втечу і квапливе виготовлення кристала, проте все інше було наче плодом хворобливих марень.

Наче, Раван був тут зі мною? Здається, допоміг збити жар, а потім приніс мутну рідину, яку влив мені до рота майже силоміць. Я прислухалася до відчуттів, порахувала пульс — від отруєння власним зіллям не залишилося й сліду, отже, втручання Равана у мою долю не було маренням. Але хоч вбий, я не могла згадати, що ж такого ми обговорювали й на чому розійшлися. Туманний спогад про те, що засинала я, ткнувшись носом в його плече, не міг бути нічим, окрім галюцинації, обмірковувати яку я не планувала.

Я розгублено штовхнула двері спальні й хитаючись, як несвіжий зомбі, ввалилася у вітальню.

— Кого тут кікімори принесли? Ох ти ж дідько! Ваша величносте?!

На моєму гостьовому кріслі вмостилася Селеста, поруч із нею, сервіруючи сніданок, клопотав пан Такер, головний палацовий кухар. Обидва перервали бесіду й витріщилися на мене так, наче привида побачили.

— Ваша величносте, мені так прикро, що я зіпсувала вашу романтичну вечерю. Чесно, я не збиралася, це сталося випадково. Власне, все сталося випадково, я… Мені шкода.

Я спробувала зробити реверанс, проте в халаті це вийшло кепсько, і я хитнулася.

— Ноел!

— Пані відьмо!

Королева і Такер миттю зірвалися з місць та підхопили мене з двох сторін, довели до крісла, всадили та взялися обмахувати. Я спробувала опиратися цій турботі, але мої спроби виглядали напрочуд жалюгідними. 

— Ваша величносте, Селесто, я так…

— Тобі не можна хвилюватися, Ноелані! — обірвала вона мене. — Власне, як я зрозуміла з доповіді Равана, ходити чи ще якось виявляти активність, також.

— Можливо. Точніше, ще не знаю. Але що ви тут робите?

— Хотіла особисто перевірити, як ти, мила, — кивнула королева, підсовуючи до мене таріль з сирниками, прикрашеними фруктовим джемом. — Їж. Ти така бліда, дрижаки беруть. Як самопочуття? Такере, дайте їй міцної кави з ложкою шоколаду для підняття сил.

— Д-дякую, — під її наполегливим поглядом я змусила себе колупнути сирник. — Однак як… Чому ви… Ох. Я ж зіпсувала вам вечір та майже влаштувала міжнародний скандал! — мої щоки залила фарба сорому.

— Раван все мені пояснив, — відмахнулася Селеста. — Ви двоє влаштували перевірку, але Іларія зачепила тебе якоюсь магією, в тебе сталася гостра алегорич… Тьфу, здається, я підхопила від Філіпа звичку плутати слова! Алергічна реакція. Я дуже хвилювалася, тож вирішила переконатися, що ти тут не страждатимеш на самоті, забута колегами та друзями. Такере, де кава? Мені налий також. І сам сідай. Будемо пліткувати.

Я ледь щелепу в таріль не впустила: і від її наказового тону, і від того, як легко викрутився за нас обох Раван, і від того, що снідатимемо ми втрьох. 

— Ваша величносте, не за статусом мені сидіти з вами, — засоромився кухар.

— А ну сідай. У Ноелані дім, а не палац, вистачить і того, що ти все приготував, зібрав і приніс. Де ще можна поспілкуватися чесно і відверто, якщо не тут?

Такер, ніяковіючи, опустився на краєчок стільця і посунув до Селести вазочку зі збитими вершками.

— До речі, ти єдиний в усьому палаці розумієш, що сирники без вершків — це злочин проти гарного настрою, — королева взялася за їжу, відверто насолоджуючись моментом.

А я наче на їжака сіла, згадавши ляпаса.

— Боги, я ж вдарила вашого нареченого! Ви, мабуть, дуже сердитеся?

— Чого б це? Це було зухвало та ризиково. Однак тепер я знаю, що Громовий Кулак не підіймає руку на жінку, навіть коли та б’є його перша, — незворушно стенула плечима королева. — Про такі речі, погодься, краще дізнатися до того, як складаєш шлюбні обітниці. 

— Угум.

Я з зусиллям проковтнула шматок сирника, бо ж витиснути щось зрозуміліше все одно б не змогла.

— Філіп, до речі, просив передати тобі побажання скорішого одужання. Сказав, у тебе важка рука, як в його першого сержанта. І це був комплімент, — вона замислилася, — начебто. Так. Гадаю, комплімент. А що кажуть про нього слуги? Такере, ти маєш знати. І не кажи, що не слухаєш пліток.

Кухар важко зітхнув і винувато зізнався:

— Ще і як слухаю, ваша величносте. Кажуть, він різкий, але ввічливий. До покоївок не чіплявся, під спідниці фрейлін не ліз. Ця його щуриня…

Я закашлялася.

— Хто-хто, перепрошую?

— Щуриця? Щуресса? Щурка? Словом, пацюк жіночої статі — вона в’ється за паном, наче на щось розраховує, але він її не помічає. Ну, як чоловік жінку не помічає. От вона й злиться. Його охоронці добре підготовлені та озброєні, коні доглянуті. Він любить порядок та облік. У вільний час займається мисливством. Цілком гідний кандидат.