Розділ 12

Ну й щелепа! Я ледь не скрикнула від болю, бо ж відчуття було таке, ніби я влупила по уламку скелі. Громовий Кулак навіть не хитнувся — оце міць!  

— Зрадниця! — тонко заверещала Іларія. — Варто, сюди! Напад на короля! Захищайте короля! — Вона обернулася до мене та прошипіла, наче гадюка: — Відчувала, що з тобою щось не те, ну, тепер за все заплатиш!

В коридорі пролунали гулкі кроки, на порозі застигло аж четверо воїнів — двоє з охорони Селести, двоє — з супроводу Філіпа. Не уявляю, що вони подумали, побачивши купу битого посуду навколо заплямованої Іларії 

— Ох, як незручно вийшло! Комар, ваша величносте, — я продемонструвала долоню з розмазаною плямкою, що залишилася від крилатого створіння. — Перепрошую, не розрахувала сили. Це все напої, я до них занадто чутлива.

Я показово смикнула білу носову хустку, що стирчала з нагрудної кишені Равана, витерла нею долоню та запхала до власної кишені.

— Ем. Гм. Удар у вас що треба, пані Ноелані. Втім нічого страшного, буває. 

Селеста махнула рукою, відпускаючи охорону. Іларія аж плямами пішла, здавалося, ще трохи — і вона почне тупцяти ногами та верещати в істериці, наче трирічна дитина. Але мені вже було плювати.

— З вашого дозволу я відкланяюсь, — довелося опустити очі, аби не видати лихоманкового блиску, а заразом із ним — радості. — Не хочу псувати вечір своєю нестриманістю.

— Ноел, мила, з тобою все гаразд? — занепокоїлася Селеста. 

— Абсолютно, — мене хитнуло, наче п’яну.

— Я її проведу, — квапливо втрутився Раван. — Простежу, щоб більше ніхто не постраждав.

Шпигун вхопив мене за лікоть і буквально силою потягнув з кімнати. У спини нам долинула відверто радісна репліка Селести:

— Леді Тісадон, вам варто привести себе до ладу. І можете не квапитися, до завтра ваші послуги не потрібні.

Не пам’ятаю, як ми проминули палац і дісталися службового виходу. Загадка, який з напоїв був причиною мого дивного стану, але голова паморочилася, перед очима все пливло, а настрій був такий, що хоч залазь на стіл та танцюй. Я б і залізла, чесно. І навіть заспівала. Але Раван витягнув мене на вулицю, раптово взяв за плечі, розвернув та притиснув спиною до стіни. На мить ми опиналися так близько, що мої груди вперлися в його.

Я замріяно, усміхнулася: як же сяяли очі шпигуна, як пасувала йому ця похмура серйозність, як звабливо пашіла неприборкана етикетом лють! Хустинка-краватка чоловіка трохи послабилася, і я безсоромно зазирнула у розріз комірця. Цікаво, м’язи грудей в Равана такі ж тверді, як і м’язи шиї? А якою буде на дотик його шкіра, якщо зняти з нього сорочку на вулиці — холодна чи тепла? І як він відреагує, якщо я просто зараз запущу руку у його волосся, аби остаточно скуйовдити пасма? Долоня Равана ковзнула з мого плеча вниз, незбагненним чином опинилася на талії, пальці увіп’ялися в туго натягнуту тканину. В мене в животі спалахнуло, і геть не від лихоманки.

Ох, Ноелані, що ж це коїться?!

— Що ти коїш, Ноелані? — хрипко поцікавився шпигун, поїдаючи мене очима і дихаючи так само важко, як і я. — Зовсім з глузду з’їхала?!

Ну, це дивлячись з якого боку глянути. Може. Трошки таки є.

— Бити короля — це вже ні в які ворота не лізе!

А, він про це.

Трохи образливо, але хай йому. Зараз в мене той стан, коли море по коліно, а страху нуль.

— Кого хочу, того й б’ю, — підморгнула я. — Здебільшого, усім подобається.

Раван з важким зітханням відпустив мене, хитнув головою.

— Ти не в собі. Навіть знати не хочу, що було в тому келиху. Ходімо, маєш негайно лягти в ліжко.

— Ще чого! — обурилася я. — Але ходи-но за мною, дещо покажу.

Я вивернулася з його рук і перша рушила в бік дому, але проминула вітальню та нетвердими кроками увійшла до лабораторії. Раван з сумнівом озирнувся навколо — тут шпигунові бути ще не доводилося.

— Ти ж казала, що не можеш нейтралізувати своє ж зілля.

— Але не казала, що не можу зробити інше.

Пурхаючи між полицями, зібрала всі необхідні інгредієнти, поклала їх у казанок, нагріла. Потім висунула шухляду зі столу, виймаючи абсолютно прозорий кристал.

— Який сенс? — похмуро поцікавився шпигун. — Ми ж не отримали бажаного.

— Це ти не отримав, любчику, — я ледь фокусувала погляд, але все одно насолоджувалася процесом. — А в мене все є. Бо я, трясця, краща відьма королівства. І я завжди отримую те, чого прагну.

Я витягнула з кишені його хустку, демонструючи крихітну червону плямку на тканині. А потім прошепотіла закляття, опустила кристал в казанок і кинула слідом хустинку.

Сяйнуло.

Над казанком піднявся потужний, але швидкоплинний спалах червоного світла.

Я квапливо зазирнула всередину — вся суміш, включно з хустинкою, випарувалася — і щипцями дістала звідти гарячий кристал, що сяяв рівним білим світлом. 

— Один є! — гордо підсумувала я.

А потім хитнулася, остаточно втрачаючи рівновагу, і гепнулася просто на руки Раванові.