Розділ 11

Філіп випив свій келих одним могутнім ковтком, інші — декількома, я ж гарячково розмірковувала. Відставити келих було неможливо, не тоді, коли на мене дивляться аж чотири пари очей. Якщо вип’ю не все чи перекину вміст, то дам Іларії привід влаштувати скандал чи, боронь небо, шукати щось у напої. Упевнена, якщо цій гадюці вистачило тями вигадати традицію, то й визначити наявність зілля вона зможе. Пояснюй потім, що це не замах! Отже, аби приховати сліди можливого злочину, у мене залишився один єдиний вихід.

— За партнерство! — я солодко усміхнулась, і демонстративно випила все до останньої краплі. 

Очі Іларії звузилися, жінка ніби чекала, що я миттєво вкриюся пір’ям або мене обліплять мухомори. Але минула секунда, інша, я спокійно відставила келих і поринула у бесіду з монархами, обговорюючи чудовий смак напою та легкість, яка побігла від нього по венах. Обличчям шпигунки ковзнув вираз розчарування, що швидко поступився сумнівам. Вона так поринула у власні думки, що пропустила пару питань від власного короля та остаточно випала з бесіди. 

Тим часом Раван нахилився у мій бік, удаючи, що тягнеться до канапок.

— Лиховамкове зілля?

— Угу.

— Нейтралізувати зможеш? — прошепотів відверто стривожено.

— Власну магію? Та звісно ж, що ні.

— Трясця! Я тебе виведу з зали, вигадаю привід, не хвилюйся. А потім зникнеш.

— Без тебе розберуся, зраднику.

Як парадоксально це не звучало, я відчула, що нарешті повертаю собі контроль над ситуацією. Так, зворотний відлік запущено: враховуючи дозування й різницю в масі, маю хвилин тридцять-сорок, перш ніж почну червоніти та пітніти. Але як кажуть у народі, згорів сарай, гори й хата. 

— Маю тост! — раптово проголосила я, підводячись з місця й даючи знак слугам знову наповнити наші келихи. Селеста глянула на мене з цікавістю. — За майбутнє! Прекрасне та непередбачуване майбутнє. І за те, аби залишити вантаж минулого за спиною!

Філіп розтікся розслабленою усмішкою, королева мрійливо та збентежено опустила повіки, Іларія механічно потягнулася до свого напою, дивлячись виключно на Равана. Вона не помітила, як з моїх губ зірвалося декілька слів, до яких додалася дрібка магії.

Та коли зміюка спробувала поставити келих на місце, пальці чомусь не захотіли вчасно відліпитися від скляної ніжки, і напій перекинувся просто на скатертину.

— Ох! — шпигунка здригнулася, здивована власною незграбністю. — Я перепрошую, випадково зачепила, мабуть.

— Нічого страшного, буває, — заспокоїла її Селеста, поки служниці серветками прибрали рідину та міняли жінці келих. 

Іларія спробувала підвестися та відсунути стілець, аби не заважати їм, але перечепилась за ніжку й ледь не впала. Раван підхопив її під лікоть в останню мить. А я що? А я ні до чого, сама винна: причепилася до мене, як реп’ях до хвоста? От тепер чіпляйся до всього, чого торкнешся! Наступного разу двічі думатимеш, чи сердити відьму.

— Перепрошую ще раз, — почервоніла Іларія, обдарувавши мене злим поглядом.

— Чужі думки збивають з пантелику і паморочать голову, чи не так? — ласкаво поцікавилася я, накладаючи собі засмажену куріпку і поливаючи її медово-гірчичним соусом. 

— Мабуть, це від спеки, а не від напоїв, — холодно озвалася жінка. 

— Так-так, — Філіп поправив хустинку-краватку і послабив один ґудзик на комірці. — Тут і справді спекотно. Може, відкрити вікно? Сподіваюся, до нас не залетить надто великої кількості комарів.

Моїм тілом пробігла перша, поки що слабка хвиля тремтіння — тривожний провісник лихоманки. Вогники свічок на мить розплилися, перетворюючись на сяйнисті кульки. Довелося кліпнути, аби повернути зору чіткість. Раван, здається, помітив це й підвівся.

— Чудова ідея, ваша величносте! До речі, сьогодні доволі прохолодний вечір, та й квіти у саду пахнуть просто неймовірно. Можливо, прогуляємося після вечері? Ви, мабуть, ще не бачили трояндову алею.

Він розчахнув стулки, разом із настирливим дзеленчанням комах у приміщення увірвався потік свіжого вітру. Дихати одразу стало легше, і я не стрималася, послала шпигунові вдячний погляд. Він ледь помітно кивнув у відповідь. 

— Пам’ятаю, одного разу, років тридцять тому, ми планували атаку на замок з квітчастою назвою. Як там було… зараз згадаю….

Філіп розслаблено сперся ліктем об стільницю, остаточно забувши про вишукані манери. Вочевидь, ігристе і йому вдарило у голову, а можливо, спекотно ставало не лише мені. Стільниця жалісно скрипнула, але монарх не звернув на це уваги.

— О! Лілейна фортеця — продовжив король. — Точно: лілейна!

Іларія нашорошилася, кинула на пана упереджувальний погляд, який Філіп проігнорував. Виделка в її руці на мить застрягла, хоча жінка точно намагалася акуратно покласти її на край тарілки, а потім гучно дзенькнула об край, ледь не відбивши шматок порцеляни. Іларія тихенько лайнулася й склала руки на колінах, намагаючись більше нічого не торкатися й свердлячи мене лютим поглядом.

— Ми думали, що це буде легка прогулянка, — натхненно продовжив король. — Хто ж знав, що лілія дуже любить воду? Підступна рослина. Не знаю, де були очі в розвідників, але коли ми нарешті завершили виснажливий марш, то вляпалися в болото і провалилися у жижу по самісінькі яй…