Розділ 8

— Хто саме? — голос Равана набув ділової різкості.

— Філіп Громовий Кулак, пане. З почтом.

— От паскудство! — Раван помітно напружився. — Тоді я знаю, чому він прибув так рано. Знати б ще, як…

Помічник Джеремі аж пританцьовував на місці від нетерпіння, та і я ледь не присвиснула. Що ж, славу нестримного воїна цей Філіп отримав не дарма. Мабуть, всю ніч летів галопом, бідолаха, так хотів вкрасти серце Селести.

— Палац спить, це ж ідеальна можливість дізнатися про все першими!  — заторохтів Джеремі, ледь не смикаючи Равана за рукав. — Йдемо зустрічати? Ви навіть одягнені відповідно!

Раван невдоволено вивільнив руку, зупиняючи цей фонтан ентузіазму. Я чудово розуміла хлопця: сама б уже побігла до сходів. То чого пан шпигун тягне?

— Чекай за дверима, — нарешті відрізав Раван. — Буду готовий за хвилину.

— Хвилину?! Але ж… — спробував обуритися Джеремі, однак двері вже закляпнулися перед його носом.

Раван рішуче пройшов до спальні, розчахнув шафу, витягнув звідти мундир з усіма відзнаками, натягнув, почав застібати ґудзики. Рухи чоловіка видалися різкими, метушливими. Дивно, ох, дивно! За цим точно щось стоїть. Навіть відьмою бути не треба, щоб зрозуміти, що пана шпигуна гризуть невеселі думки. А втім, це може почекати. Зараз — гість. 

Я показово розслаблено пройшлася спальнею, зазирнула до дзеркала, розправляючи спідницю простенької сукні.

— Не зовсім те вбрання, в якому представляються королям, але й король приїхав невчасно, тож згодиться. 

— Ти не йдеш, — раптом відрізав Раван. — Джеремі за дверима, забула? В мене немає жодного бажання пояснювати йому, чим ми тут вдвох займалися.

В принципі, логічно, але чомусь прозвучало образливо. Ніби… Ну, ніби він соромився мене чи щось на кшталт.

— Добре, самітнику, — я підібгала губи. — Йди перший, я наздожену.

— Вибач, але теж ні. Якщо я не замкну за собою двері, це виглядатиме підозріло. Доведеться тобі посидіти тут і почекати на моє повернення.

Що?! 

— Замкнеш мене у власній спальні? — спантеличено уточнила я. — Серйозно?

— А який в мене вибір? — він роздратовано обернувся. — Нас не мають бачити разом.

— Ти… Та ти! — я аж розгубилася. — Мене з дитинства ніхто не смів замикати в кімнаті. Ми ж команда!

— Саме тому. Невідомо, коли і як доведеться прикривати один одному спини. Зараз двір в курсі, що ми як кішка із собакою. Нікому й на думку не спаде, що ми діємо разом.

— Цікаво, чого б це, — буркнула я, втім, не в змозі не визнати, що частка правди в його словах є. Скажи він це інакше, трохи м’якше, не так безкомпромісно, я б легко погодилася. Перспектива залишитися в його кімнатах без нагляду та з можливістю провести невеличку, скажімо так, ревізію виглядала спокусливо. Але цей повчальний тон, владність та непохитна впевненість, що він єдиний здатен приймати рішення в критичних ситуаціях — та жодна відьма, жодна жінка такого не стерпить!

Я спробувала оминути його, але Раван перехопив мене за талію залізною хваткою, всадив на край ліжка — неочікувано м’якого та пружного —  і викарбував:

— Нічого не чіпай і не кричи, все одно звукоізоляція увімкнена.

Потім рвучко розвернувся та зник у коридорі, добряче грюкнувши дверима. 

— Та щоб тебе, мерзотнику! — крикнула я йому в спину, чудово розуміючи, що мої слова загасить магія.

Я кинулася до дверей, притиснулася до них вухом. Джеремі продовжував захоплено лепетати про Філіпа, Раван мовчав. Я дочекалася, коли звуки кроків згаснуть, смикнула ручку дверей — справді зачинено. Роззирнулася, розриваючись між двома суперечливими бажаннями: влаштувати невеликий обшук та негайно знайти шлях до втечі. Втім ймовірність того, що Раван залишив щось справді варте моєї уваги просто на видноті, видавалася мізерно малою. Так би він мене сюди й пустив, ага. Командний гравець, блохи б його лоскотали! А от вибратися з замкненого приміщення та приєднатися до знайомства з Філіпом стало буквально справою честі. 

Короткий пошук підтвердив мої підозри: запасного ключа у відчинених шухлядах та на відкритих полицях не було, а зламувати замки в мене не було ні часу, ні бажання. Натомість я шуснула до вікна, повернула ручку на стулках і радісно вишкірилася: ось він, мій шлях до свободи. Злегка вертикальний, щоправда, третій поверх, як не крути. Але ж і я — не хтось,  а відьма, а під вікнами он і дерева, і плющ на решітці. Глибоко зітхнувши, я сіла на підвіконня, перекинула ноги назовні й подумки потягнулася до рослин, наказуючи їм підсунути гілля максимально близько.

Плющ відреагував першим, але його тонкі лози видалися мені не надто надійними. Так, додаткова опора для рівноваги, але не більше. Я все ж жінка, а не білка, з відповідною вагою. Дерево довелося умовляти трохи довше, але врешті-решт одна з гілок хитнулася й нахилилася просто до мене. Моя ж хороша!

Обережно, намагаючись не пошкодити листя, але відчайдушно чіпляючись за плющ та гілки, я спустилася на землю та поплескала дерево по стовбуру.

— Дякую, друже. Принесу тобі зачарованої води: в будь-яку спеку зеленітимеш, як навесні! — Я обернулася до плюща: — А тобі зроблю добрива на зиму, щоб не сумно було!