Збентежені й розгублені, ми підвелися. Королева втомлено махнула рукою, мовляв, давайте швидко і без реверансів. Час для сперечань був не найвдалішим, тож я попленталася до дверей перша, і ледь не підстрибнула з переляку, коли хтось постукав з того боку.
— Напій для її величності, — глухо долинуло з-за стулки. — Дозволите увійти?
Селеста здивовано випросталася, Раван делікатно кашлянув у кулак й, квапливо сховавши лист у кишеню, пояснив:
— Випадково помітив, що через святкову метушню пан Такер порався на кухні до пізньої години. Досвід підказав, що деякі новини краще компенсувати дрібними приємностями, тому я замовив для вас щось перекусити.
Він підійшов до дверей і впустив у кабінет головного кухаря. Чоловік досі був вбраний у форму, білий ковпак на його голові сяяв сніжною чистотою, а на срібній таці парувала чашка какао зі збитими вершками та спеціями.
— Для доброго сну, ваша величносте, — чоловік поставив тацю перед Селестою. — І трохи імбирного печива для бадьорості вранці.
Він шанобливо вклонився й позадкував. Королева обдарувала всю нашу трійцю ласкавим, але трохи докірливим поглядом.
— Сподіваюся, більше через мене ніхто не залишився сьогодні без сну? Але дякую за турботу. — Шпигун вимушено всміхнувся, я вклонилася, кухар аж груди випнув від гордості. — Раване, Ноел, сподіваюся, ви мене почули. І йдіть вже, я маю побути на самоті.
Врешті двері до кабінету закрилися, і ми опинилися в майже неосвітленому коридорі. Такер одразу побажав на добраніч і пішов, а от ми двоє надовго застигли один навпроти одного, оповиті тінями, місячним сяйвом та бляклим золотавим світлом від нічних ліхтарів.
— Маячня якась відбулася, не знаходиш? — зітхнула я врешті.
— Повний ідіотизм, — озвався Раван задумливо.
— Гадаєш, вона це серйозно?
— Вочевидь, так.
Помовчали.
— Виходить, маємо братися за роботу просто завтра зранку. Вдвох, як міцна команда, — визнав очевидне Раван.
— І часу маємо страшенно мало.
— І ціна помилки може виявитися зависокою.
— Гадаєш, ти міг би переконати її все скасувати? Надати факти, переконливі аргументи…
— Навряд її цікавлять сухі цифри. А ти можеш якось вплинути, ну, по-жіночому? Сказати, що вона варта ліпшого чи щось на кшталт?
— Я б залюбки, чесно. Але боюся, вона й так знає, чого варта і чого прагне.
— Виходить, маємо просто виконати її наказ.
— Лайно.
— Згоден.
Ми перезирнулися. Раван склав руки на грудях і глибоко замислився, я без зупину смикала зав’язки сумки, намагаючись змиритися з реальним станом речей.
— Ну добре. Чим скоріше впораємося, тим скоріше повернемося до звичного життя, — обережно почала я. — Але я маю умову.
— І яку ж? — шпигун вичікувально вигнув брову.
— Оголосимо перемир’я: жодних двозначних жартів, суперечок чи перетягування ковдри на свій бік, бо на це просто немає часу. Звісно, суто на час співпраці.
— Приймається, але тоді й мені є, що запропонувати.
— І це…?
— Відвертість в усьому, як у справжніх партнерів.
— В усьому, що стосується справи, — квапливо уточнила я.
— Звісно. Не несемо на роботу особисте і працюємо з повною самовіддачею задля блага корони.
— Звучить, як договір.
— Це і є договір. З кінцевим терміном дії, тож все по-чесному. То, як, згодна?
Він простягнув мені долоню. Впевнено, різко, наче сунув руку в піч. Я торкнулася його сильних пальців, відчуваючи шерехувату шкіру, стиснула міцно-міцно, по чоловічому. Ну, або по-відьомському.
— Згодна.
Не змовляючись, ми відступили один від одного на крок.
— Але від ранку. Зараз, мабуть, піду до себе, — промимрила я.
— Пізно вже, треба виспатися, — погодився він. — Тебе провести?
— Ще не вистачало.
Ми рушили кожен у свій бік. Щоправда, за пару секунд зрозуміли, що від стресу переплутали напрямки, тож довелося розвернутися й знов пройти один повз одного. Чомусь вийшло так близько, що я відчула, як спідниця ковзнула його стегном, а шкіри обличчя торкнулося потурбоване Раваном повітря — дивне, бентежне відчуття. Та за мить ми вже розминулися. Кроки чоловіка швидко згасли в коридорі, і мені не залишилося нічого, окрім як повертатися додому й чекати, що ж принесе новий непередбачуваний ранок.