Розділ 5.1

Королева кивнула, Раван підсунув до нас невеликий чайний столик з дорогоцінного різьбленого червоного дерева. Лист я поклала на середину, а потім взялася порпатися в сумці, дістаючи з неї різні предмети: клубок небілених вовняних ниток, пучок тонких сушених корінців, від яких тхнуло старими шкарпетками, зв’язку сумнівного вигляду кісток, надкушене і зів'яле яблуко — о, то он куди я його поклала! Селеста стежила за цим з цікавістю п’ятирічної дитини, а от обличчям шпигуна промайнув дивний вираз. Така собі суміш збентеження, недовіри та передчуття незвичного. Він потягнувся до кісток, ніби хотів взяти їх в руки та роздивитися уважніше, але в останній момент передумав та відсмикнув руку.

— Розумне рішення, — промуркотіла ласкаво. — Бозна, чим я їх закляла, правда? Кістки — прекрасний засіб побудувати мур з миром полеглих та невпокоєних чи навпаки встановити з ними зв’язок.

— Вони справжні? — поцікавився шпигун.

— Ну звісно ж. Не людські, щоправда, так, великі гризуни, дрібні ссавці, — я підняла зв’язку, відчуваючи неабияке задоволення від огиди, що викривила губи Равана. — Сама збирала. Четвертої ночі четвертого місяця.  

— Обгризала теж сама? — невинно поцікавився він. — Он та, бачу, просто відполірована.

— Як дотепно, але невлучно: обгризала я ось це.

Я кинула йому надкушене яблуко. Шпигун взяв його за сухий хвостик, уважно роздивився з усіх боків.

— І для чого воно? Щоб читати майбутнє на тріснутому блюді чи для тестування отрут?

— Та ні, просто зголодніла під час роботи у лабораторії, вкусила й забула, куди поклала, а там вже пліснява виросла. Коли набавишся, просто викинь: твоє серйозне обличчя і сміття в руці не пасують одне одному.

Раван зціпив зуби так, що аж жовна випнулися. А потім розкрив долоню, спопеляючи нещасне яблуко синім полум’ям — і пороху не залишилося. Ефектно, щоб його жаба цілувала!

— Діти, ви закінчили? — м’яко поцікавилася Селеста. — Може, повернемося до справи?

— Так-так, майже готово. Та чому ж потрібна річ завжди в самому низу?

Нарешті я витягла коробку з різноманітними кристалами. Квапливо відірвала шматок вовняної нитки, прив’язала до нього уламок чорного агату, прибрала все інше в сумку. 

— А тепер мені потрібні три предмети, що раніше належали нареченим. Щось неживе, особисте і бажано, зроблене з металу. Є в когось?

— Подарунки наречених підійдуть? — з сумнівом поцікавилася Селеста. — В мене є збірка поезій від Павсанія в срібній палітурці, кольє з діамантами від Чезаре та мисливський арбалет від Філіпа.

— Один з наречених подарував вам зброю?! — вирячила очі я. — Може, це натяк, що він щось знає, і вам треба захищати себе? Тоді Філіп вже напевно не той потенційний вбивця, якого ми шукаємо.

— Арбалет — це також завуальоване нагадування про свої війська, або відображення власного кола інтересів, або спроба підкреслити свою мужність, або хизування новітніми механізмами, якими славиться край Філіпа, або ще безліч варіантів, — втомлено перелічив Раван, і я знітилася, визнаючи його правоту. — Тож перевірити треба всіх, Ноел. Без винятку.

За п’ять хвилин Селеста розклала всі перелічені речі на столі.

— Тиша, будь ласка.

Я підняла кристал на ниточці точно над листом у конверті та заплющила очі, подумки витісняючи з голови все зайве й намагаючись відчути контакт з усіма предметами разом. Якщо два з них перебували в одних і тих самих руках, якщо обидва несли відбиток свого хазяїна, то між ними обов’язково має виникнути тяжіння. Звісно, людське око цього не помітить, та й логікою такий зв’язок не осягнути, але від того він не стає менш суттєвим. Досвідчена й мудра відьма могла б зловити його й без всіляких приладь. Проте, як казала моя наставниця: ніщо так не доводить твою майстерність і не ламає упередження скептиків, як грамотно проведена демонстрація.

Чорний агат для цього підходив ідеально, адже камінь суттєво концентрував сили. Вовна ізолювала мою власну енергію — такий собі необхідний запобіжник у ворожінні з предметами. Втім навіть із закритими очима я відчувала, як завихрюються магічні потоки. Різної щільності та інтенсивності, з різним присмаком та навіть власним звуком, вони точно належали трьом різним людям. Я глибоко вдихнула, вбираючи в свідомість все більше відмінностей. М’язи скувала напруга, пальцями пробіг холод, нитка натяглася, наче камінчик раптово набув вдвічі більшої ваги — ось воно, тяжіння! Та раптом я відчула дещо бентежне і геть непередбачуване, чому мені навіть не вдалося підібрати чіткого визначення. Селеста тихо охнула, Раван ворухнувся, наче вирішив нахилитися до столу. Я розплющила очі, і ми втрьох вирячились на маятник, що нарешті почав рухатися.

— Це те, що я думаю? — поцікавився Раван.